Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

Василь Рижко дивився, як на чистій до того сторінці зошита один по одному з’являлися рядки записів. Він думав: який цікавий і цінний матеріал являтиме собою ця книга, коли її вивчатимуть на Землі! І як шкода, що ті вчені, читаючи книгу, не зможуть на власні очі побачити те, що він з Миколою Петровичем щойно бачив на екрані. Академік Риндін, немов вгадавши його думки, відірвався від записів і сказав:

— До речі, треба змінити плівку. Василю, дивіться, як я це робитиму. Вам треба навчитися самостійно міняти касети. Це ввійде до ваших обов’язків.

— Моїх обов’язків? — здивовано запитав Рижко.

— Звичайно. У кожного з нас є свої обов’язки, своя робота в нашому ракетному кораблі.

— Миколо Петровичу, я… — Василь не знаходив слів.

Адже найбільшою його мрією було брати участь у роботах експедиції. Микола Петрович помітив радість юнака:

— Гаразд, гаразд! Поки що я хочу доручити вам обслуговування деяких апаратів. Насамперед автомата, який фотографує небо через певні інтервали часу.

Кількома словами Риндін пояснив Рижкові, як міняти касети з плівкою, що закладалися в апарат. Василь намагався запам’ятати кожне слово.

— Миколо Петровичу, виходить, що автомат зафотографував і той чарівний вихід Місяця з-за Землі? — запитав він, коли Риндін закінчив свої пояснення.

— Звичайно. Ми дивилися, а автомат тимчасом робив своє діло. Для того, щоб краще зафіксувати це видовище, я навіть прискорив його працю, автомат робив значно більше знімків на хвилину, ніж звичайно. І тепер тут, у бляшанці, лежать наслідки його роботи: двадцять п’ять метрів знятої плівки майже цілком присвячені випливанню Місяця з-за Землі. Це буде непогана частка великої серії фотографій про космічну подорож. Буде на що подивитися нашим товаришам, коли ми повернемося на Землю… До речі, друже мій, а як поставляться батьки до вашого зникнення?

Запитання Миколи Петровича було зовсім несподіване. Василь збентежився: він весь час намагався не згадувати про це. А тут треба навіть і відповідати!..

— Бачите, друже мій, — продовжував Риндін, — я уявляю собі, як я сам турбувався б, коли б раптом зник мій син. Невже ваші батьки таки нічого й не знали про ваші наміри, про ваші думки?

— Ні, Миколо Петровичу! — Василь вирішив розповісти все цілком щиро й одверто. — Якщо мати досі нічого не знала, то тепер вона все вже знає. Я залишив дома листа. Крім того, моя сестра… ота сама, що з нею ми були на березі озера, коли ракетний корабель виводили на воду, вона теж знає. Я говорив їй. Вона весь час боялася, радила мені… кинути цю думку… Ну, а тепер вона, напевне, все вже розповіла матері. А мати моя хороша, вона все зрозуміє… вона завжди розуміла мене…

Але Микола Петрович дивився на Рижка занепокоєним поглядом: навряд чи мати його так спокійно поставиться до несподіваної звістки про політ її сина на міжпланетному кораблі.

— Що ж, — сказав він, нарешті, — будемо сподіватися, що ваша мати зрозуміє вас, хлопче. А тепер ось що. Ідіть, друже мій, до каюти. Якщо Гуро й Сокіл ще не прокинулися, збудіть їх. Треба починати роботу. Поснідаємо — і до праці. Хочете їсти, так?.. Чи, може, будете тренуватись далі?

Василь зашарівся. Він таки вирішив продовжувати своє голодне тренування, але водночас почував, як страшенно хочеться йому їсти. Безпорадно він похилив голову.

— Нічого, нічого, — посміхнувся Риндін, — Більше не нагадуватиму. Ідіть. Коли все буде готове, покличте мене. Я теж хочу їсти.

А коли Василь зник за дверима рубки, Микола Петрович лагідно подивився йому вслід і тихо сказав:

— Гарний хлопчина!.. Хе-хе, голодне тренування!.. Ну й вигадав!

І він заглибився в книгу спостережень.

З самого ранку в ракетному кораблі закипіла робота. І Сокіл, і Гуро дуже зніяковіли, побачивши, що старий академік встав раніше, ніж вони, і вже почав працювати. Адже в них було досить роботи.

Кожен з учасників експедиції мав серйозні, заздалегідь обмірковані завдання. Всі астрономічні спостереження мусив провадити Микола Петрович, як командир корабля. Він стежив за курсом ракети, перевіряв, чи не змінює вона свого напряму під впливом яких-небудь космічних сил. Це була дуже складна робота, що забирала у Риндіна майже весь час. Він відривався тільки для того, щоб поїсти, та й то після нагадувань Василя. Лише півгодини по обіді він погоджувався витрачати на відпочинок. Дисципліна насамперед! — таке було гасло старого вченого.

Сокіл досліджував інтенсивність космічного випромінювання. Загадкове проміння, що пронизує геть усе, проміння, що лине з безкраїх глибин космосу, досі залишалося не вивченим наукою. Розвиток науки допоміг людині опанувати висоти аж. до сорока тисяч метрів над поверхнею Землі. Але навіть останні надвисотні польоти в радянських стратопланах — чудесних літаках, що в межах атмосфери і початку стратосфери рухалися з допомогою звичайних моторів і пропелерів, а, дістаючись на висоту від двадцяти до п’ятдесяти тисяч метрів, летіли вже як ракетні кораблі, ще не допомогли науці зробити останні висновки про природу космічного проміння. Відомо стало лише, що чим вище над Землею провадиться дослідження, тим дія космічного проміння відчувається інтенсивніше.

Учені сподівались, що ракетний корабель академіка Риндіна допоможе, нарешті, остаточно з’ясувати природу цього загадкового випромінювання. Правда, дехто з учених висловлював побоювання, що, вплив космічного проміння в міжпланетному просторі може шкідливо відбитись не тільки на апаратах експедиції, але й на її учасниках. Проте це були лише побоювання. Ракетний корабель мав у собі запаси свинцю в листах. Це був конче потрібний матеріал для пакування інфрарадію, який Риндін із Соколом мали відшукати на Венері й привезти на Землю. Як відомо, випромінювання радію (отже, і інфрарадію) затримується саме свинцем. Космічне проміння теж у певній мірі затримується свинцем. І академік Риндін мав на увазі захистити апарати й людей,