Соляріс - Станіслав Лем

— Де твої речі? — запитав я й відразу ж пошкодував про це.

— Мої речі?

— Хіба в тебе тільки одне плаття?

Тепер це була вже гра. Я навмисне намагався триматись невимушено, як завжди, немовби ми розсталися з нею тільки вчора, ба ні — немовби ми взагалі ніколи не розставалися. Гері встала й знайомим мені легким і рвучним рухом розправила плаття. Мої слова заінтригували її, але вона нічого не сказала, тільки обвела довкола допитливим поглядом, ніби щось шукала, і, явно здивована, обернулась до мене.

— Не знаю,— безпорадно відповіла вона. — Може, в шафі?.. — І відчинила дверцята.

— Ні, там тільки комбінезони, — сказав я.

Підійшовши до умивальника, я взяв електробритву і почав голитися, намагаючись при цьому не стояти спиною до дівчини, хто б вона не була.

Гері ходила по кабіні, заглядала у всі закутки, визирнула в ілюмінатор; нарешті підійшла до мене.

— Крісе,— мовила вона,— в мене таке відчуття, неначе щось сталося.

Вона замовкла. Я вимкнув бритву й чекав, що буде далі. .

— Неначе я щось забула… неначе багато чого забула. Я знаю… пам’ятаю тільки тебе… і… і більше нічого.

Я слухав її, намагаючись бути зовні незворушним.

— Я нездужала?

— Як тобі сказати… це можна назвати й так. Якийсь час ти й справді нездужала.

— Отже, це, мабуть, через хворобу.

Гері відразу ж повеселішала. Я не можу описати, що́ я тоді відчував. Коли вона мовчала, ходила, сиділа, усміхалася, враження, що я бачу перед собою Гері, було сильніше, за гнітюче почуття тривоги. Та були хвилини, коли мені здавалося, що це якась спрощена Гері, зведена до кількох характерних слів, жестів, рухів. Вона підійшла до мене майже впритул, уперлася стисненими кулаками в мої груди й запитала:

— Як у нас з тобою, Крісе? Добре чи погано?

— Краще й бути не може,— відповів я.

Вона ледь помітно всміхнулася.

— Якщо ти так кажеш, то скоріше погано.

— Ну що ти, Гері… Знаєш, люба… мені зараз треба на хвилинку вийти,— квапливо сказав я. — Зачекай на мене тут, гаразд? А може… ти голодна? — додав я, бо сам раптово відчув, що хочу їсти.

— Голодна? Ні.— Вона труснула головою, й від цього руху волосся розсипалося по її плечах.— Мені зачекати на тебе тут? Ти надовго?

— На годинку… — почав я, але вона перебила мене:

— Я піду з тобою.

— Тобі не можна йти зі мною, бо мені треба працювати.

— Я піду з тобою.

Це була вже явно інша Гері: та, колишня, ніколи не нав’язувалася. Ніколи.

— Це неможливо, маленька моя…

Вона глянула на мене знизу, потім несподівано взяла мою руку. Я провів долонею по її плечу; воно було пружне й тепле; зовсім не бажаючи того, я почав пестити Гері. Все моє єство жадало її, тяглося й поривалося до неї всупереч розуму, всупереч логіці й страху.

Намагаючись будь-що зберегти рівновагу, я повторив:

— Це неможливо, Гері. Ти мусиш залишитися тут.

— Ні.

Як це пролунало!

— Чому?

— Н… не знаю.

Вона озирнулася довкола й знову звела на мене очі.

— Я не можу…— майже пошепки вимовила вона.

— Але чому?!

— Не знаю. Не можу. Мені здається… Мені здається…

Гері вперто шукала в собі відповідь, а коли нарешті знайшла, ця відповідь пролунала для неї самої як одкровення:

— Мені здається, що я повинна весь час бачити тебе.

Вона сказала це якось по-діловому, без найменшого натяку на почуття. За цим щось крилося. І хоч зовні ніщо не змінилося,— я все ще обіймав Гері, дивлячись їй у вічі,— проте непомітно почав заламувати її руки за спину. Цей рух, спершу не зовсім певний, ставав дедалі усвідомленішим — у мене з’явилася мета. Я вже шукав очима, чим можна було б її зв’язати.

Лікті Гері, вивернені назад, легенько вдарилися один об один і водночас напружилися з такою силою, яка звела нанівець мою спробу. Я боровся, може, секунду. Навіть атлет, перегнувшись назад, як Гері, ледве торкаючись ногами підлоги, не зміг би випручатися з моїх рук. А вона, з виразом усе тієї ж незворушності на обличчі й з ледь помітною невпевненою усмішкою на устах розімкнула мої обійми, випросталась і опустила руки.

Її очі спостерігали за мною так само спокійно й зацікавлено, як напочатку, коли я тільки-но прокинувся. Вона немовби й не помітила мого відчайдушного зусилля, викликаного нападом страху. Гері стояла непорушна, байдужа, зосереджена, трохи всім цим здивована й, здавалося, на щось чекала.

Руки мої опали самі собою. Я підійшов до полиці біля умивальника. Відчуваючи, що потрапив у жахливу пастку, шукав виходу, перебираючи подумки дедалі нещадніші способи боротьби. Якби мене в цю мить хтось запитав, що зі мною діється і що все це означає, я не міг би видушити з себе й слова, але мені вже було ясно: те, що коїться на станції з усіма нами, становить одне ціле, таке ж страшне, як і незбагненне. Та в цю хвилину мене цікавило зовсім інше — я силкувався знайти якийсь викрут, якусь лазівку для втечі. Я стояв до Гері спиною, але весь час відчував на собі її погляд. Над полицею в стіні була маленька аптечка. Нашвидку оглянувши її, я знайшов слоїчок із снотворним і кинув у склянку чотири таблетки — максимальну дозу. Я навіть не дуже приховував свої маніпуляції від Гері. Важко сказати чому — тоді я над цим не замислювався. Я налив у склянку гарячої води, зачекав, поки таблетки розчиняться, і підійшов до Гері, яка все ще непорушно стояла на місці.

— Ти сердишся? — тихо запитав я.

— Та ні.

— На випий.

Не знаю чому, я був певен, що вона мене послухається. І справді, Гері мовчки взяла склянку з моїх рук і духом випила снотворне. Я поставив порожню склянку на столик і сів у кутку між шафою й книжковою полицею. Гері повільно підійшла до мене і вмостилася на підлозі біля крісла, підібгавши під себе ноги, як це вона робила раніше, й не менш знайомим мені рухом відкинула волосся. Хоч я вже не вірив у те, що це Гері, кожного разу, коли я впізнавав її звички, мені перехоплювало подих. Це було незрозуміло й страшно, та найстрашніше було те, що я сам я змушений