Сліпобачення - Пітер Уоттс

— Не знаю, Паґу. Звучить, як робота.

— Не твоя ж робота. З нею точно буде простіше, ніж з клятими переробленими, з якими ти маєш справу щодня. Вона розумна, сексуальна та тримає себе в прийнятних рамках — ну хіба що до тілесного контакту небайдужа. Це зовсім не відверте збочення, а просто утішний фетиш. У твоєму разі може навіть мати лікувальний ефект.

— Якби я потребував лікування, то звернувся б до лікаря.

— Цим вона також трішки займається.

— Справді? — мимоволі запитав я. — І успішно?

Він оглянув мене з ніг до голови.

— Не настільки успішно. Та й не в тому річ. Я просто подумав, що ви двоє могли б зійтися. Челсі — одна з тих небагатьох, кого б не відштовхнули твої інтимні проблеми.

— У наші дні у всіх інтимні проблеми, якщо ти цього не помітив. — Гадаю, він таки помітив: населення землі з кожним десятиліттям неухильно зменшувалося.

— Це був евфемізм. Я про твою відразу до контакту з людьми як такого.

— Назвати тебе людиною — вже евфемізм?

Він усміхнувся.

— То інша справа. Ми ж давно знайомі.

— Дякую, але ні.

— Надто пізно. Вона вже їде до місця вашої зустрічі.

— Зустрі… Ну ти й срака, Паґу.

— Найглибша.

Ось так я проти власної волі опинився на побаченні в лаундж-зоні готелю «Бет і ведмідь». З-під крісел та стільниць лилося приглушене розсіяне світло; того пообіддя кольори наближалися до довгих хвиль. Там прототипи могли вдавати, що бачать інфрачервоне світло.

Я також хвильку вдавав, оцінюючи жінку за столиком у кутку. Вона була довгоногою і розкішною. У ній мирно співіснували з півдюжини етносів, і жоден не домінував. Щось мерехтіло в неї на щоці: слабке смарагдове стакато на тлі червоного зсуву[45]. Волосся плавало ебеновою хмаринкою навколо її голови; наблизившись, я де-не-де помітив металеві відблиски всередині цього німбу — нитки електростатичного генератора, що підтримували ілюзію невагомості. За нормального освітлення її криваво-червона шкіра, поза сумнівом, набула б модної карамелевої барви безсоромних напівкровок.

Вона була привабливою — як і будь-хто інший за такого освітлення; що довша хвиля, то розмитіший фокус. Саме тому на траходромах і не ставлять флуоресцентних ламп.

«Ти не купишся на це», — сказав я сам до себе.

— Челсі, — відрекомендувалася вона. — Колишній нейрокосметолог, а тепер — паразит на тілі економіки завдяки генам і передовим технологіям.

Мізинець Челсі лежав на одному із вбудованих у стіл буферних підзарядників.

Блискітка на її щоці ліниво махнула осяйними крилами: біолюмінесцентне татуювання у вигляді метелика.

— Сірі, — у свою чергу, назвався я. — Синтезист-фрилансер, офіційний слуга генів і технологій, що перетворили тебе на паразита.

Помахом руки жінка вказала на порожнє місце. Я сів, оцінюючи інтерфейс переді мною та обмірковуючи найкращий спосіб швидкого, але дипломатичного розірвання контакту. Вигин плечей Челсі свідчив, що вона любила ілюмінаційні малюнки, але соромилася в цьому зізнатися. Її улюблений митець — Монаган. Вона вважала себе природною дівчиною, тому що весь час приймала хімічні лібідональні препарати, хоча синаптична корекція була б простішим рішенням проблеми. Вона насолоджувалася власними суперечностями: жінка, яка професійно займалася вправлянням думок, була переконана в тому, що телефонне спілкування вбиває людяність. Вона була від природи ніжною, але з народження боялася, що її відштовхнуть. Водночас Челсі вперто не хотіла, щоб ці риси ставали їй на заваді.

Дівчині сподобалося побачене в мені, але воно ж її і налякало.

Челсі вказала на мій край столу. Сенсорні панелі м’яко поблискували контрастним сапфіровим сяйвом на кривавому тлі — неначе розкидані відбитки пальців.

— А тут непогана наркота. Додаткова гідроксильна група чи щось схоже на те.

На мене не дуже діяли звичні нейростимулятори: вони розраховані на людей, в головах яких лишилося трохи більше мізків. Я про людське око торкнувся одного із сенсорів, але ледь відчув поколювання.

— Отже. Синтезист. Пояснюєш Незрозуміле Байдужим.

Я усміхнувся, наче за командою.

— Радше, наводжу мости над прірвою між людьми, що здійснюють наукові прориви, і тими, хто має з того прибутки.

Вона усміхнулася у відповідь.

— То як ти це робиш? Усі ці вдосконалені лобні долі й модифікації.. Тобто, якщо воно незрозуміле, то як же ти його розумієш?

— Трохи допомагає те, що все решта — так само незрозуміле. Справа досвіду. — Ось так. Це має трохи відштовхнути її.

Не вдалося. Вона подумала, що я жартую. Я бачив, як їй хочеться дізнатися більше, розпитати про мою роботу, а це могло привести до запитань про мене, що вело б до…

— Розкажи мені, як це, — м’яко сказав я, — перемонтовувати людські мізки, щоб заробити на життя.

Челсі скривилася; метелик на її щоці нервово махнув яскравими крильцями.

— Господи, ти кажеш це так, наче ми перетворюємо їх на зомбі чи щось таке. Йдеться про легку корекцію. Зміни смаків у музиці чи кулінарії, щоб збільшити сумісність партнерів. Усі зміни повністю оборотні.

— А ліками такого не досягнеш?

— Ні. Надто різняться варіанти розвитку мозку; наше втручання справді надзвичайно тонке. Та ми не завжди займаємося мікрохірургією і не смажимо синапси. Ти здивуєшся, дізнавшись, скільки змін можна здійснити неінвазивно. Можна запустити різноманітні каскади, просто програвши потрібні звуки у правильному порядку або ж показавши картини з необхідним балансом геометрії та емоцій.

— Це, мабуть, якась нова методика?

— Не зовсім. Ритм і музика спираються на однакові базові принципи. Ми просто перетворили мистецтво на науку.

— Так, але коли?

Напевно, в недавньому минулому. Років двадцять тому, не більше…

Раптом вона промовила, стишивши голос:

— Роберт розповідав мені про твою операцію. Щось на кшталт вірусної епілепсії, так? Коли ти ще був дитиною.

Я ніколи не просив у нього зберігати мою таємницю. Зрештою, яка різниця? Я повністю одужав.

Окрім того, Паґ і досі вважав, що це трапилося з кимось іншим.

— Я не знаю подробиць, — тихо продовжила Челсі. — Але судячи з усього, неінвазивні методи не допомогли б. Певна, в них не було іншого вибору.

Я спробував потамувати одну думку, але не зміг: «Мені подобається ця жінка».

Мене охопило дивне, незнайоме відчуття, від якого навіть хребет розслабився. Крісло враз стало м’якшим, набагато комфортнішим для спини.

— Хай там як… — моє мовчання збивало її з пантелику. — Я не часто практикую після падіння ринку моїх послуг. Але ця робота лишила мені на пам’ять любов до зустрічей тет-а-тет, якщо ти розумієш, про що я.

— Так. Паґ казав, що ти займаєшся сексом у реалі.

Вона кивнула.

— Я дуже старомодна. Ти не проти?

Щодо цього я не був певен. У реальному житті я залишався цнотливим — бодай щось