Сліпобачення - Пітер Уоттс

Але він усе-таки зателефонував.

— Паличнику, — він усміхнувся, намагаючись розпочати розмову.

— Радий тебе бачити, — відповів я, адже саме це кажуть люди за таких обставин.

— Ну, я побачив твоє ім’я на ешафоті. А ти далеко зайшов, як для прототипу.

— Не дуже далеко.

— Чорт! Ти ж тепер в авангарді людської раси. Ти наша перша, остання і єдина надія супроти невідомого. Чувак, ти їм показав. — Він підняв вгору кулак, демонструючи радість за мій тріумф.

Потреба «показати їм» стала наріжним каменем життя Роберта Паґліно. Вона насправді спрацювала для нього: друг здолав вроджену інвалідність завдяки модифікаціям, покращенням і абсолютній непоступливості. У світі, де людства стало враз надміру багато, ми зберегли статус з іншої епохи: професійних працівників.

— Тепер тобою командує вамп, — сказав він. — На круте дерево треба крутого клина.

— Думаю, це тренування перед зустріччю із справжніми чужинцями.

Він засміявся. Я не міг збагнути чому, але теж усміхнувся.

Приємно було його бачити.

— Ну то які вони? — запитав Паґ.

— Вампіри? Не знаю. Вчора познайомився з першим.

— І?

— Складно сказати. Таке враження, що він іноді не усвідомлює, де перебуває, ніби він… у власному маленькому світі.

— Усе він усвідомлює. Ті почвари страх які тямущі. Ти знаєш, що вони можуть утримувати в голові обидві площини куба Неккера водночас?

Термін видався знайомим. Я попросив підказку й побачив мініатюрне каркасне зображення знайомої коробки:

Тепер я згадав: класична оптична ілюзія-перевертень. Часом здається, що заштрихований передній бік, часом — задній. Поки ти дивишся, перспектива скаче туди-сюди.

— Ти чи я, ми бачимо лише одне або інше, — казав Паґ. — А вампи бачать дві площини одразу. Ти хоч уявляєш, яку перевагу це їм дає?

— Недостатню.

— Touché[40]. Але ж не їхня провина, що нейтральні риси фіксуються в малих популяціях.

— Не знаю, чи варто називати їхній глюк з хрестами нейтральним.

— Спершу так і було. Чи багато у природі трапляється перетинів під прямим кутом? — Він махнув рукою. — У будь-якому разі, не в тому суть. Важливо те, що вони здатні на щось, нейрологічно неможливе для людей. Паличнику, вони можуть утримувати різні картини світу водночас. Вони просто-напросто бачать те, що нам доводиться опрацьовувати крок за кроком. Ти ж знаєш, що жодна пересічна людина не здатна перерахувати всі прості числа між одиницею та мільярдом? У давні часи лише кілька аутистів були здатні на таке лайно.

— Він ніколи не вживає форми минулого часу, — пробурмотів я.

— Га? А, це, — Паґ кивнув. — Вони ніколи не відчувають минулого часу. Для них це просто ще одна гілка. Вони нічого не запам’ятовують, а переживають наново.

— Це як посттравматичні спогади?

— Не такі вже й травматичні, — скривився він. — Принаймні, не для них.

— Бачу, тепер твоя пристрасть вампіри?

— Паличнику, вампіри — Пристрасть з великої літери «П» для кожного, хто має приросток «нейро» в резюме. Я написав лише кілька статей з гістології[41]. Рецептори розпізнавання образів, шаблон зіставлення образів, сомбрероподібні графіки масивів даних щодо активності модуляцій первинної зорової кори, фільтри підкріплення/винагороди зайвої/актуальної інформації. Загалом про очі.

— Є таке. — Я завагався. — Вони бентежать.

— Не те слово! — Паґ з розумінням кивнув. — Той тапетум люцидум[42], блиск… Жах. — Він похитав головою, немов заново переживаючи свої враження.

— Ти ніколи не зустрічався з жодним із них, — здогадався я.

— Що, з крові й кісток? Та я б ліве яйце віддав за це. А як ти здогадався?

— Справа не в блиску. Це… — я добирав потрібне слово, — радше, поведінка.

— Ага, — невдовзі сказав друг. — Іноді мені здається, що ти просто мусив там опинитися. Тому я тобі і заздрю, Паличнику.

— Не варто.

— Варто. Навіть якщо ти ніколи не зустрінешся з тими, хто надіслав Світляків, ти матимеш унікальну нагоду вивчити цього… Сарасті, так?

— Марна справа. Єдине «нейро» у моєму файлі стосується власної історії хвороби.

Він засміявся.

— Хай там як, але я просто побачив твоє ім’я в заголовках і подумав: «Гей, а чувак же за кілька місяців відлітає. Певно, годі вже мені чекати, що він сам зателефонує».

Минуло вже понад два роки.

— Я не вірив, що проб’юся. Гадав, ти заніс мене до чорного списку.

— Ні. Ніколи.

Паґ опустив очі і замовк. Нарешті додав:

— Але ти мусив їй подзвонити.

— Знаю.

— Вона помирала. Ти мав…

— Не було часу.

Він дозволив брехні заполонити простір між нами.

— У будь-якому разі, — нарешті сказав він, — я просто хотів побажати тобі успіху. — Це також було не зовсім правдою.

— Дякую. Я це ціную.

— Надери тим прибульцям сраки. Якщо у прибульців є сраки.

— Нас всього п’ятеро, Паґу. Дев’ятеро, якщо рахувати дублерів. Ми не зовсім схожі на армію.

— Це просто ідіома така, друже-ссавцю. Закопати сокиру війни. До біса міни![43] Приборкати Змія.

«Викинути білий прапор», — подумав я.

— Мабуть, ти дуже заклопотаний, — сказав він. — Я…

— Слухай, хочеш, зустрінемося? По-справжньому? Я вже давно не був у «КуБіті».

— Я б з радістю, Паличнику. На жаль, я в Манкої. Семінар-тренінг — кремсатиму жмуриків.

— Хочеш сказати, фізично?

— Передові дослідження. А я старомодний.

— Дуже шкода.

— Ну що ж, не затримуватиму тебе. Просто хотів, щоб ти знав…

— Дякую, — повторив я.

— Ну, ти зрозумів. Бувай, — мовив Роберт Паґліно. У цьому й полягала справжня причина його дзвінка.

Він не сподівався на ще один шанс поговорити.

Паґ дорікав мені за те, як усе закінчилося з Челсі. Все чесно. Я дорікав йому за те, як усе почалося.

Він зацікавився нейроекономікою почасти тому, що друг його дитинства просто в нього на очах перетворився на паличника. З тієї самої причини я зайнявся синтезом. Наші шляхи розійшлися, і ми не дуже часто бачилися в реалі. Однак і через два десятиліття після того, як я заради нього відлупцював гурт хлопців, Роберт Паґліно залишався моїм найщирішим і єдиним другом.

— Тобі потрібно по-справжньому зігрітися, — сказав він мені якось. — І я знаю одну леді, яка може дати добрячого жару.

— Думаю, це найгірше використання метафори в історії людського спілкування, — відповів я.

— Серйозно, Паличнику. Вона чудово тобі пасуватиме. Для балансу: трішки посуне тебе до звичної норми, розумієш?

— Ні, Паґу, не розумію. Хто вона? Ще один нейроекономіст?

— Нейрокосметолог, — підправив він.

— На них і досі є попит? — я ніяк не міг зрозуміти чому. Навіщо платити за зміни задля сумісності з «другою половиною», якщо саме поняття «другої половини» вийшло з моди?

— Невеликий, — визнав Паґ. — По суті, вона залишилася практично без роботи. Але, старий, усі інструменти при ній. Дуже тигмотактична[44].