Ураган - Ігор Маркович Росоховатський

Тримаючи напоготові лазер, я підійшов ближче. Небіжчиця мало відрізнялася від земних жінок. Хіба що була менша, тендітніша. А може, це дівчинка-підліток? Проте, як вона опинилася в космічному просторі?

Висновок напрошувався сам, хоч і маловірогідний. Невже вони такі? Невже такі схожі на людей? Навіть одяг точнісінько як у наших предків, що жили на Землі кілька століть тому?

Коли навіть припустити такий неймовірний збіг обставин, то чому тоді ми не розуміли коду їхніх сигналів? Астрономи і космолінгвісти змарнували одинадцять місяців, поки частково розшифрували сигнали. Характеристики коду свідчили не тільки про інше сприймання світу, але й про якусь відмінну форму мислення, інші критерії оцінки фізичних явищ.

Уперше сигнали прийняли наші вчені на радіотелескопі Наргіса — штучного супутника Сатурна. На основі модуляції вони визначили, що сигнали передавалися з космічного корабля, який підлітав до сонячної системи.

Код сигналів аналізували найкращі космолінгвісти та математики. Корабель, визначили вони, міг причалити до якогось периферійного штучного супутника. Потім вони прийняли коротку передачу з Арея-3, де базувалась радіоастрономічна обсерваторія, поки не побудували Арей-1. Інопланетяни повідомляли, що прибули на супутник. Та як не прислухалися гігантські штучні вуха радіостанцій до голосу космосу — інопланетян наче вітром змело. Гості мовби розчинилися на Ареї-3. Автомати, що несли беззмінну службу біля радіомаяків та апаратів і підтримували штучну атмосферу на супутнику, теж не надіслали ніяких відомостей.

Саме тоді я й дістав наказ від Астрономічної ради летіти на Арей-3. Радники докинули ще сакраментальну фразу: “Якщо не ти, то хто ж тоді?” І я — вже вкотре! — попався на цей гачок.

Підлітаючи до супутника, ми помітили, що його борти оплавлені. Безумовно, це свідчило, що сюди причалював якийсь потужний зореліт.

Куди й чому полетіли гості, не діждавшись нашої відповіді на сигнали?

А може, вони й не відлітали? Що, коли оця мертва жінка — одна з них? Тоді що тут сталось? Адже, крім гостей, на супутнику не було нікого… Може, тут зчинилася сварка, сталася “кривава драма”, як ото у детективних романах? Ні, таке навряд чи могло статися між посланцями високорозвиненої цивілізації…

А втім, на основі земного і космічного досвіду ми знаємо, що технічні досягнення не завжди відповідають духовному й моральному розвиткові. Та невідповідність ця має певні межі.

І ще одне сутєве запитання: якщо це гості, то де ж їхній зореліт? Я ще раз пильно глянув на небіжчицю. В руці жінка щось тримала. Нахилившись, я побачив клаптик сірої тканини, схожої на пожмаканий аркуш паперу, на якому земляни писали кілька століть тому…

Я розгладив аркуш. На ньому були якісь знаки. Вони нагадали мені щось давне, забуте. Це не були літери, цифри чи ієрогліфи. Та я міг заприсягтися, що десь уже бачив значки, схожі на танцюючих чоловічків.

Раптом я відчув, що за мною хтось стежить. Поклавши палець на кнопку лазера, різко обернувся і встиг помітити, що в кущах селенції, кроків за п’ять од мене, щось ворухнулось.

— Виходь! — крикнув я.

Проте невідомий вважав, мабуть, за краще не показуватись.

Я не знав, з ким маю справу, і тому не наважувався стріляти. Кому ж писала ця жінка? Чому писала? І чи відповіли їй? Невже ті, що послали зореліт до іншої зоряної системи, все ще користувалися і олівцем? Хіба можливий такий збіг — повторюється те, що було в далекі часи на Землі?

Я поклав записку в кишеню і повільно пішов до радіоастрономічної станції, відчуваючи на собі чийсь пильний погляд…

За рогом будівлі причаївся, готовий зустріти переслідувача. Але з протилежного боку щось голосно закричало, затупотіло, пролунав постріл. Може, переслідувач вирішив мене обдурити, оббіг приміщення і там зустрівся ще з кимось? Я стрімголов кинувся туди. Із зарослів, метрів за десять переді мною, вискочив невідомий і, петляючи, мов заєць, побіг через алею. Слідом за ним полетів чорний предмет, схожий на спис. Він влучив у спину втікача, і той, дивно махнувши руками, впав.

Коли я підбіг до нього, він був ще живий. Переляканими очима дивився на мене, щось бурмотів.

Предмет, який я вважав за спис, був дерев’яним костуром із залізним наконечником. Хто ж його кинув? Я увімкнув свій передавач, настроїв його на хвилю корабля, сповістив, де перебуваю, і попросив, щоб послали групу взаємодії. Я підняв людину, яка вмирала, і поніс до центрального входу. Вслід мені пролунали якісь звуки. Я прислухався.

Тук-тук-тук. Це стукав костур об тверде покриття алеї…

Я кинувся до входу. Автомат завбачливо відчинив двері. Вбігши до вестибюля, я поклав на підлогу біля стіни невідомого, який був уже мертвий.

Автомат зачинив за мною двері. А що, коли він відчинить їх і перед моїм переслідувачем? Адже він теж людина. Треба негайно знайти систему блокування автомата. На щастя, я зробив це порівняно швидко. Проте були й інші входи в приміщення. А допомога з корабля наспіє не раніш як за півгодини.

Я пішов по коридору. Він мав кілька розгалужень. Куди повернути? Вся надія на інтуїцію та щасливий випадок. Зупинився трохи відпочити і… відразу почув за собою стук костура.

Соромно признатись, але мене охопив страх перед загадковим. Я побіг назад, уже не сподіваючись ні на захисний комбінезон, ні на лазер. Намагався тільки якнайдалі втекти від істоти з костуром. Коридор привів мене до невеликого майданчика, куди виходило кілька дверей. На одних біліла табличка “А. Сьомін”. Колись я б зрадів вісточці від однокашника. Тепер же мені було не до того. Я зачекав секунду і пірнув в одне з відгалужень коридора, але не пробіг і десяти метрів, як почув кроки і хрипкий сміх.

Навшпиньки пройшов до кутка і визирнув. Істота, яку я побачив, теж дуже скидалася на людину. Її обличчя заросло волоссям, з голови спадали густі нечесані пасма. На плечах невідомий ніс скриню, схожу на ті, які я бачив на малюнках у старовинних книжках, і щось бурмотів. Я не помітив радіопередавача, за допомогою якого він міг з кимось спілкуватися.

Несподівано він різко зупинився. Невже побачив?

Кинувши скриню, він притьмом пустився до мене. Я не встиг і оком змигнути, як він промчав повз мене і зник за рогом. Віко скрині відскочило. Кілька жовтих кружечків, подзвонюючи, покотилися по підлозі. Один докотився до моїх ніг. Оце новина! Колись я захоплювався нумізматикою і не міг помилитися: це була стародавня монета — піастр.

Біля самісінького вуха щось дзенькнуло. Кам’яні осколки від стіни уп’ялися мені в щоку. Я впав на підлогу і поповз, намагаючись сховатися за виступом опалювальної системи. Не видно нікого.