Ураган - Ігор Маркович Росоховатський

Але в такому разі виходить, що… Кожна людина із здоровим глуздом знає, що цього не може бути! Виходить, я не належу до цих людей. Я такий самий, як Адрій, як ця жінка, його мати.

“Зачекай, зачекай, друже, — сказав би Андрій, — а кого ми називаємо людиною із здоровим глуздом? їх чимало і, можливо, саме тому нам часто бракує божевільних ідей, хоч саме вони інколи бувають геніальні. Що ти на це скажеш?”

“Не згоден! — кажу я собі. — Так справді можна збожеволіти. Ми заблукали б у лабірінті ідей, якби не факти. Це вони, зрештою, стають перевіркою ідей — здорових і божевільних, вони все вирішують і виносять свій вирок… Але ж і факти… А може, у мене щось не гаразд з очима? Андрієві стає краще, він дихає все рівніше…

Нехай брешуть очі. А прилади?”

Я прикипів поглядом до контрольної дошки і не повірив своїм очам. Показники пульсу, наповнення, насичення киснем змінювалися всупереч здоровому глуздові.

Пісня?

Вона вже змовкла, а показники змінюються. Час робити висновки, потрібні для наступних дій.

Я згадав ще про одного, безмовного учасника події, на об’єктивність якого можна покластися. Комп’ютер — штучний мозок. Я сказав у мікрофон:

— Потрібна порада. Оцінюй стан хворого і дієвість програми.

Індикатор на виході засвітився блакитним вогником. На екрані з’явилися цифри і слова: “Стан хворого покращав. Оцінка за шкалою Войтовського — 11/9/4. Модуляцію знайдено”.

Мене била нервова лихоманка. Що врятувало його? Пісня? Голос матері? її присутність?

Звичайно, кожному приємно вірити, що його можуть урятувати ласка матері, руки коханої. Віра інколи допомагає одужанню. Але ж не в такій мірі. І я не казкар, а учений. Чим приємніша казка, тим більше я повинен берегтись її. Я повинен знати, що відбувається.

А відбувалися цілком реальні явища. Мені здається, що вони надприродні, загадкові. Здається. Мені. Однак вони підтверджуються об’єктивно: показниками датчиків і комп’ютера, режимом роботи модулятора. Отже, вони с насправді. Просто їх треба пояснити. Знайти причину. І вона має бути не казкова, а така, яку можна математично описати.

Згадаймо: було прохання. Була пісня — музика і слова. Звукові хвилі. В певному ритмі. В певному ритмі. В певному ритмі…

А що ж ти шукав, дурню? Чого тобі не вистачало для визначення модуляції? Даних потужності поля? Частоти імпульсів? Та ні ж! Розташування їх між паузами. Тобі треба було визначити ритм — і ти його визначив! Можливо, ти забув просту істину? Ритм — основа усіх процесів організованої системи. Основа життя в будь-якому його прояві. Інакше й не може бути у природі, до ритмів якої пристосовується організм. Будь-яка хвороба — порушення ритму. Відновлення його — одужання.

А в світі, що створила навкруг себе людина, найвищі, найдуховніші прояви ритму — музика. Вона супроводжує людину з дитинства. Майже у кожного є улюблена пісня, улюблена музика. В чому причина вибору? Перші ритми і першу музику людина чує ще до народження, в материнському лоні. Це — звуки серця матері. Вони на все життя стають визначальними для сприймання ритмів світу, в тому числі — музики, пісні… Отже, і ритми улюбленої пісні співзвучні з біоритмами організму…

Стоп! Я роблю помилку. Сама тільки музика не вплинула б так на хворого. Я шукав ритм, щоб дати завдання машині. Вони могли б подіяти так на хворого тільки через команду комп’ютера, що керує модулятором… Але накази йшли від мене…

Я намагаюсь до найменших подробиць згадати все, що сталося тут в останні години. Пісня… я віддаю команду про зміну програми з четвертої на… На яку? Я сказав: “Змінюю програму”. Потім почав думати, вираховувати…

А пісня лунала, і комп’ютер, що шукав модуляції, підкорився моїм словам про зміну програми. Він, можливо, почав аналізувати ритми пісні, взявши її як програму. А чи він не ввів якийсь із них у модулятор? Можна перевірити це припущення.

— Ритм, якого я шукав, був у пісні? — кажу в мікрофон.

— Так, — засвітилося на екрані. — Ось його формула.

Я важко встав із стільця, захитався…

Чиїсь руки підтримали мене.

— Вам погано, лікарю?..

Знову я забув про цю жінку, матір Командира.

— Вам треба відпочити…

А мені почулося насмішкувате: “Що, друже, замучився ти з хворими?” Багато б я дав за те, щоб спитати в нього негайно:

— Я завжди усвідомлював, що ти незвичайна людина. Мені відомо, що знання твої величезні, а вміння робити незвичайні висновки — дивовижні. Я нічого не питавшу тебе на плато Сипон, коли ти вивів нас з пекла. Я пам’ятаю твій жарт після того, як ми повернулись живі і майже неушкоджені з Венери. Але тепер, хворий, конаючий, невже ти міг передбачити це все? Шукати разом зі мною вихід, коли я розповів тобі про свої труднощі, про те, що я не можу знайти ритму?

Ти згадав улюблену пісню і висунув божевільну гіпотезу про те, що любов до пісні залежить од електромагнітних ритмів організму? Виходить, це ти, а не я і не комп’ютер, керував цим незвичайним дослідом… Ти й це зміг? Ти, Командир…

“АЗИ”

Науково-фантастичне оповідання

Професор Аскольд Семенович Михайлов — мій друг і однокашник. Тільки тому він дозволив мені заглянути в святая святих — його щоденник. Ми вчилися разом у школі, починаючи з шостого класу, і жодного разу не побилися. Він списував у мене твори, а я у нього — задачі. Його мозок працював упевнено і швидко, як обчислювальна машина, був надійний, як арифмометр. Але Аскольда ніхто піколи не вважав сухарем. Завжди — з друзями, завжди — усміхнений, уважно примружений, доброзичливий, він умів погоджуватися там, де я б неодмінно затіяв палку суперечку й нажив собі ворогів. Він погоджувався, киваючи головою, а потім доводив своє.

Ми обирали його старостою, комсоргом, редактором стінної газети, членом учкому, головою секції плавання, заступником голови шахового гуртка, президентом Малої академії наук, яка об’єднувала шкільні наукові гуртки всього району.

Після школи наші дороги розійшлися. Ми зустрілися, коли я вже став відомим письменником, а він — керівником лабораторії Об’єднаного наукового центру біоніки імені академіка Курмишова.

Зовні Аскольд змінився мало, навіть проділ у його густому волоссі був такий же рівненький, як і раніше. Професор Михайлов так зрадів мені, що зробив те, чого

ніколи не дозволив би собі школяр Михайлов — сачконув. Він не пішов на засідання наукової секції, і ми розмовляли години три