Відродження-2 - Кулик Степан

Сашка урочисто вручила мені шкіряний мішечок, розміром із кулак.

«Вітаємо! Ви знайшли гроші, що були призначені на хабар сержанту Ха-Ксін. Нагорода: 500 золотих кредитів»

А ось і підтвердження. Не зволікаючи закидаю знахідку в інвентар. Щоб уникнути... А то різно буває.

— Супер! Ну, все, дівчата, тепер зажиємо. Я ось про що думаю.

Про що саме сказати не встиг, перешкодив звук двигунів флаєра. Такі вистежили…

— Бігцем! Он до того будинку! — Вказую протилежний від модуля напрямок. — Оленка! Ти перша! Тримайся прямо на останній під'їзд! І не петляй! Сашка! Активуй захист і за нею! Слід у слід! Прикриєш! Я за вами! Бігом, якщо життя дороге!

Секунди розтяглися, як гумові. Я біжу не оглядаючись, але ніби бачу, як з флаєра вискакують андроїди, беруть мене на приціл і тиснуть на спускові гачки бластерів. І ось-ось, буквально зараз імпульс плазми, що спалює будь-яку матерію, вдарить мені в спину. Точніше, у захисне поле. Але, я гадки не маю, чи витримає воно це влучення. Особливо якщо кілька одночасно.

«Не втікай! Почекай! З тобою хочуть поговорити!»

Замість заряду плазми мене наздоганяє безликий, позбавлений емоцій голос.

Ага зараз. Знайшли дурня. Це ж проста пастка! Пообіцяли б ще гарячий чай та свою привітність. Ні, вибачте! Іншим разом…

«Багато емоцій. Не всі слова зрозумілі. Добре. Наступного разу. Коли будеш готовий до розмови, зайди до будь-якого пункту прийому крові і скажи черговому, що ти хочеш говорити з лейтенантом Ка-Гором. Він забезпечить зв'язок»

Голос у голові змушує мене зупинитись. Може, це помилка, але чомусь я певен, що ні. Обертаюся і бачу спину андроїда, що прямує до модуля. Вони й справді прилітали не вбивати? Ка-Гор? Здається, саме так звали того Хантера, якому я подарував життя, коли визволяли заручників? І якого рожна йому від мене треба? Хоче грамоту вручити? На фіг, на фіг...

Оленка саме домчалася до вказаного під'їзду і зупинилася. Сашка налетіла на неї, обхопила руками та повалила на землю, прикриваючи собою. Ось тобі й Горобчик. Що ж, це тішить… По ходу однією проблемою стало менше. Не знаю, як там у дівчат далі складеться, але той, кого намагаєшся врятувати, вже точно не ворог. А згодом, глядиш, і потоваришують.

— Відбій тривоги… — підходжу ближче. — Це не за нами...

— В сенсі? — Сашка повертає голову, продовжуючи притискати білявку до землі.

— Та злізь ти вже з мене… — бурчить Оленка, намагаючись звільнитися. — Я тобі не матрац. Сказав же Лео, що все…

Подаю руки, допомагаючи дівчатам підняття, і ми всі разом проводжаємо поглядами, флаєр, що розчиняється у небесній височині.

Обійшлося. Чи надовго?

— І що тепер?

— А нічого не змінилося, — надаю голосу максимального спокою та безтурботності. — Ідемо до Старого Міста. Вперед… Якщо не хочете заночувати у якихсь руїнах чи під відкритим небом.

У будь-якому населеному пункті, навіть якщо йому від народження менше півсотні, але більше десятка тисяч мешканців, завжди є Старе Місто. Та частина, звідки розпочалася забудова. І нехай будинки там такі ж, як у новобудовах, жителі цього району вважають себе аборигенами, а решту — тими, що понаїхали. Нашому місту в цьому плані пощастило більше, будувати його почали ще до революцій, тож статус «старого» для центрального району ніхто не заперечував. Та й як тут посперечаєшся, якщо на фасадах більшості двох-триповерхових будівель чітко вибиті дати їхньої будови.

До безпосередньо Старого Міста належала та частина центру, що примикала до тильного боку ратуші.

Спереду — Золотий район. Там мешкали ті, чиє життя вдалося, незважаючи на усі потрясіння. Причому, зазвичай, ті ж самі — і до Вторгнення, і після. Більшість із них, можливо, навіть не помітили, що Землю захопили інопланетяни. Вони звично займали свої кабінети, в яких вирішували архіважливі завдання, та продовжували їздити на роботу в персональних членовозах. Незважаючи на те, що від місця проживання до мерії чи іншої, не менш солідної установи, максимум десять-п'ятнадцять хвилин неспішним кроком. Ці люди були владою… І що з того, що маріонетковою? А хіба раніше було інакше? Подумаєш, кінцевий бенефіціар тепер на орбіті, а не в столиці чи на якихось райських островах. Аналогічно продовжували жити і члени їхніх сімей. Що розфуфирені дружини, з претензіями володарок морських, що «золоті» нащадки — яким аби кайф зловити, а про нудні дрібниці побуту нехай фазери та мазери думають. У них голова більша.

Старе місто тримала зовсім інша публіка. Ті, хто не визнавав жодної влади взагалі. За будь-яких соціальних укладів та часів. Не демонстративно… При світлі дня всі жителі старої частини були ідеальними громадянами. Законослухняними, з тих, що дружно відвідують виборчі дільниці, вчасно оплачують комунальні послуги, ходять на демонстрації та суботники... Тобто, ходили… Ті, що не пісяють у під'їздах, не розвішують на балконах білизну і не викидають недопалки з вікон… Але це все лише видима частина айсберга, а та — яка в багато разів більша і ховається під водою — та оживала вночі. І ось тоді на Старій площі вирувало зовсім інше життя. Про яке небожителям Ратуші періодично доповідав головний поліцмейстер, і чия доповідь традиційно ігнорувалась. Починаючи з тих часів, коли єдиним транспортним засобом був кінь і власні ноги. Оскільки влада нічна не забувала справно годувати владу денну. І була з нею, як реверс та аверс однієї монети. Різне зовні і єдине всередині.