Відродження-2 - Кулик Степан

— Приймай поповнення, володарю підземного царства… — стискаю руку Возгену. — Розумію, ти хотів би отримати в загін десяток хлопців, а не цей квітник, але чим багаті… Та й те, як подивитися. Після пережитого у кожної з цих дівчат ненависті на кількох мужиків вистачить. Навчи їх тримати зброю, дещо з рукопашки покажи і таких тигриць виховаєш, що вони будь-який спецназ порвуть.

— Та вже…— Возген проводжає очима зграйку колишніх заручниць, що на всі очі розглядають підземелля. — Ненависть у цьому світі ходовий товар. Кохання та щастя — дефіцит. А злості, хоч ложкою черпай. Як там нагорі? Нового нічого не чути?

— Якщо не рахувати того, що я годину тому поклав усіх злиднів разом із Сидором, а Хантери оголосили винагороду за мою голову… то ні, ніяких новин... — хмикаю скептично. — Все як завжди.

— Яка ще винагорода?

— В сенсі? Вони ж на все місто кричали?

— Мабуть, звукоізоляція хороша, — знизав плечима Возген. — І що обіцяють?

— Багато грошей та звільнення на десять років від здавання крові. Всій родині...

— Ого, — Возген дивиться на мене, примруживши око, немов прицінюється. — З тобою треба товаришувати. Як раптом що, перепустка в нове життя буде під рукою.

— Ха-ха смішно. До речі, про нове життя… Мені потрібний ще один бланк посвідчення особи. Жіночий…

— І це йому ще смішно, — наче осудливо хитає головою Возген. — Ти, Леоне, ніяк гарем завести вирішив? Білявка? Так? Вгадав?

Я промовчав, але очі самі ковзнули у бік Олени, яка не пішла разом з усіма, а залишилася стояти осторонь. Сашка, до речі, також.

— Гм… Схвалюю… Я б і сам не відмовився від такої подруги… Залікова дівчина. Десь я її бачив? Трясця, точно. Це ж секретарка Сидора? Ну, ти даєш, брате!

— Гаразд. Пожартували і годі. То що з посвідченням?

— Вибач, — розвів руками Возген. — Віддав усе, що було. Але... — заспокійливо підняв руку. — Це можна вирішити. Там же. У Старому місті. Якщо з грошима нема проблем, зробиш нові документи і білявці. Буде трохи дорожче, бо ще за бланк доплатити доведеться, але не набагато.

— Зрозумів… Ну, тоді, тим більше, затримуватися сенсу немає. Все, що міг, я для вас зробив. Саме час про себе подбати.

— Тобі видніше, — кивнув Возген. — Затримувати не стану. Хоча, скажу чесно, був би радий, якби ти залишився.

— Не думаю. Не забувай, що мене шукають. І якщо попадуся, то всім буде краще, щоб це сталося якнайдалі від притулку.

— Вимушений погодиться… Що ж, тоді будемо прощатись?

— Так. Але спершу дай мені відповідь ще на одне запитання.

— Звичайно. Запитуй… — кивнув Возген.

— Щодо Ха-Ксіна… Ти так і не розповів, який саме секрет він мав вам продати?

— Ааа... — Протягнув Возген. — Гаразд, гадаю, тобі можна розповісти… Справа в тому, що наші люди помітили одну дивність. Хантери забирають не всю кров. У пунктах прийому, окрім стандартних аналізів, роблять ще один тест на спеціальному устаткуванні. Встановленому інопланетянами. Лаборантки, які його проводять нічого пояснити не можуть. Вони лише беруть проби, а коли на апараті спалахує червоний індикатор, то цю кров відбраковують. Чому так — поняття не мають. Загалом, аналітики Опору дійшли висновку, що якийсь невідомий фактор робить нашу кров непридатною для Хантерів. А може, й небезпечною. Тому було прийнято рішення дізнатися, що саме не влаштовує інопланетян. І, якщо можливо, то якось «заразити» цим усім людей. Адже єдине, що Хантерам на Землі потрібне — це кров. А якщо вона стане непридатною, то і наша планета їм буде не потрібна. Розумієш?

«Ви дізналися у територіального координатора Возгена Нарзакяна, який секрет Хантерів хотіли купити бійці Опору в сержанта Ха-Ксін. Отримано нагороду 100 пунктів досвіду. Вам запропоновано додаткове завдання: «Секрет крові». Нагорода: 2000 пунктів досвіду. Час виконання: без обмеження. Штраф за невиконання: немає. Прийняти? Так/Ні?»

І все? А гроші? Ні за минулі успіхи, ні за майбутні? Або я ще не дійшов до цієї частини завдання. Взагалі-то так. Є в цій справі одна нестиковка. Яку ще раніше помітив, але якось не до розмов було.

— Та вже… І за скільки цей сержант погодився продати вам такий… стратегічний секрет?

— Хотів тисячу золотих кредитів… Але звідки у нас такі гроші? — Розвів руками Возген. — Половину і то ледве нашкребли. Торгувались, як могли…

— Ну, так… А він погодився, оскільки одразу планував вас обдурити.

— Тепер я теж розумний… — зітхнув Возген. — Але дуже хотілося. Адже можна було одним махом усі проблеми вирішити.

— Угу, угу…

П'ятсот кредитів! І цю ж суму озвучено як мою варіативну нагороду! Гаряче... Треба копати далі.

— Стривай… Я ще одного не збагну. Ви зустрілися і передали Ха-Ксіну гроші, правильно?

— Так.

— А він заявив, що нічого вам не розповість і що ви можете поскаржитися його начальству?

— Саме так! Уявляєш, яка сволота?

— І ви почали стріляти?

— А ти не почав би?