Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
Одначе вона боялася та соромилася цієї близькості з ґрунтом, літом і молодими рослинами, бо знала, що не сама. Тут був і він — двома рядами лівіше чи правіше, ішов одразу за нею або на кілька кроків попереду. Темний чоловік… Його запилюжені черевики вгризалися в плоть землі та розкидали грудки, а посмішка світилася проти ночі, наче гасова лампа.
А тоді він заговорив, уперше заговорив уголос, і вона побачила, як її рядок перекреслила його тінь, згорблена й гротескова. Той голос нагадував стогін нічного вітру, що гуляє між білими, оскопленими стеблами кукурудзи в жовтні — ніби чулася їхня мова, ніби ті старі й безплідні цурпалки торохкотіли про власну смерть. Тихий, м’який голос. Голос фатуму.
— Я тримаю в кулаках твою кров, стара матінко, — мовив він. — Як молитимешся Богу, попроси, щоб Він забрав тебе, перш ніж почуєш на ґанку мої кроки. Не ти точила музику з повітря, не ти точила воду з каменя, і твоя кров у моїх кулаках.
Тоді, за годину до світанку, вона прокинулася й одразу подумала, що впісялася в ліжку, та то був лише нічний піт — рясний, як травнева роса. Її худе тіло безпорадно трусилось, і кожнісінька його частина благала про відпочинок.
Боже мій, Господи, відведи чашу від моїх губ.
Та Бог змовчав. Тільки вранішній вітер легенько двигтів шибками — вони були розгойдані й просили свіжої замазки. Урешті вона встала з ліжка, розвела вогонь у старій дров’яній печі та поставила варитися каву.
———
На наступні кілька днів у неї було багато роботи, бо скоро мали з’явитися гості. Нехай кошмари, утома, та вона ніколи не ставилася до прийняття гостей легковажно й не збиралася сачкувати. Та не варто поспішати, інакше почне забувати про те, про се (останнім часом багато чого вилітало з її голови), почне класти речі абиде й врешті просто ганятиметься за власним хвостом.
Спершу потрібно було сходити до курника Едді Річардсона, а це далеченько — миль за чотири-п’ять. Вона зловила себе на тому, що думає, чи не пошле Бог їй орла, щоб той підкинув її на чотири милі, чи не підвезе її Ілля на вогненній колісниці[303].
— Богохульство, — спокійно сказала вона до себе. — Господь дає сили, а не таксі.
Перемивши свої нечисленні брудні тарілки, вона вдягла міцні черевики й узяла ціпок. Навіть у такому похилому віці вона рідко ним користувалася, та сьогодні ця річ знадобиться. Чотири милі туди, чотири — назад. У шістнадцять років вона б могла мотнутися до ферми Річардсона бігом, та позначка в шістнадцять лишилася далеко позаду.
Вона вирушила в путь о восьмій ранку, сподіваючись дійти до курника близько полудня й проспати там найспекотніший відрізок доби. Після обіду вона заріже курей та рушить назад уже в сутінках. Повернутися вона мала затемна, і це нагадало їй про сон, та той чоловік був іще далеко. А гості — значно ближче.
———
Попри те що вона могла рухатися швидше, матінка Ебіґейл ішла дуже повільно, бо о восьмій тридцять сонце було вже тлустим і потужним. Вона не сильно пітніла (на її кістках не було досить плоті, щоб із неї можна було вичавити багато рідини), та коли вона досягла поштової скриньки Ґуделлів, уже було потрібно трохи перепочити. Вона присіла в затінку перцевого дерева та з’їла кілька інжирних батончиків. Не видно було ні орлів, ні таксі. Жінка трохи посміялася з цього, підвелась, обтрусила крихти з плаття й рушила далі. Нє-а, жодних таксі. Господь помагає лише тим, хто помагає собі сам. Та однаково вона чула, як оркестр суглобів уже почав репетицію — увечері гримне концерт.
Вона дедалі більше схилялася над ціпком, хоча зап’ястки вже почали нити. Її броґени[304] з жовтою сирицевою шнурівкою човгали пилом. Пекло сонце, і з плином часу її тінь коротшала. Того ранку вона зустріла більше диких тварин, ніж за всі роки починаючи від двадцятих: лисицю, єнота, дикобраза й ільку[305]. Усюди було гайвороння, що галасливо ширяло в небі. Якби вона почула балачку Стю Редмана з Ґленом Бейтманом про те, як примхливо (принаймні з їхньої точки зору) повівся супергрип, напавши на одні види тварин і навіть не зачепивши інших, вона б засміялася. Хвороба скосила лише свійських тварин, ото й усе. Так, кілька одомашнених видів грип пожалів, але переважно мор забрав людину та її найкращих друзів. Наприклад, собак він поклав, а вовків не торкнувся, бо то дикі тварини, а пси — свійські.
У кожне стегно, коліно, ступню та зап’ясток ніби по розпеченій свічці запалювання загнали — вони іскрили й боліли. Вона йшла й розмовляла з Богом — то вголос, то мовчки, різниці вона не бачила. І знову взялася пригадувати минуле. 1902-й був найкращим роком, це точно. Після нього час ніби прискорився, сторінки товстезного календаря затріпотіли швидше — сторінки, які ніколи не зупиняються та рідко вповільнюються. Тілесне життя дуже коротке… чому тіло так швидко втомлюється жити?
Від Дейві Топпса в неї народилося п’ятеро, та одна дитина, Мейбелл, на смерть удавилася шматком яблука. Еббі саме розвішувала прання на задньому дворі, а коли розвернулася, її дитина лежала на спині, хапалася за горло й уже починала синіти. Їй вдалося дістати той кусень, та маленька Мейбелл уже захолола й не ворушилася. То була її єдина дівчинка і єдина дитина, що померла отак випадково.
Наразі вона сиділа в затінку під в’язом, що ріс біля паркана Ноґлерів, і звідти було видно, що за дві сотні ярдів ґрунтівка переходить в асфальтований шлях — там дорога Фрімантлів ставало дорогою округу Полк. Денна спека утворювала марево над асфальтом, а обрій перетворився на ртуть і виблискував, наче вода вві сні. Спекотними днями ту ртуть бачиш постійно, а
