Майже безпечна - Дуглас Адамс
Артур витріщився на боґхоґа не знаючи, що робити. Боґхоґ запитально дивився на Артура. Істота намагалася наблизитися до нього і поскиглювала. Боґхоґ намагалася поворухнути щелепою, але та завдавала їй болю. Раптом він підстрибнув до Артурового стегна, але його зміщена щелепа була надто слабкою, щоб вчепитися і той сповз додолу жалібно підвиваючи. Жирний чолов’яга вскочив на ноги, підняв палку — і боґхоґові мізки розлетілися по килимку липучою соковитою масою. Чоловік ще постояв хвильку важко дихаючи, немовби очікуючи чи істота посміє ще поворухнутись бодай раз.
Самотнє око боґхоґа лежало і докірливо дивилося на Артура з потовчених руїн черепа.
— Як ви думаєте, що воно намагалося сказати? — слабким голосом запитав Артур.
— А, та нічого особливого, — відповів чоловік. — Це просто їх спосіб показати дружнє ставлення. А це наш доброзичливий спосіб показати взаємну симпатію, — додав він, махнувши палкою.
— Коли наступний рейс звідси? — запитав Артур.
— Я думав ви щойно прилетіли, — сказав чоловік.
— Так, — погодився Артур. — Це мав бути дуже короткий візит. Просто хотів пересвідчитись чи це потрібна планета. Вибачте.
— Хочете сказати, що потрапили не на ту планету? — похмуро запитав чоловік. — Кумедно, як багато людей кажуть те саме. Особливо ті, хто живуть тут. Він оглянув залишки боґхоґа з глибоким предковічним почуттям образи.
— О, ні, — заперечив Артур, — це потрібна планета, все правильно. Він підняв вологу брошуру з ліжка і поклав її до кишені. — Все добре, дякую, я це візьму, — сказав Артур, забираючи свою валізу у чоловіка. Він вийшов крізь двері і поглянув у холодну вогку ніч.
— Так, це та планета, все правильно, — повторив він. — Та планета, не той всесвіт.
В небі над ним пролетіла самотня пташка, коли він вирушив назад до космопорту.
Розділ 8
Форд мав свій власний етичний кодекс. В ньому було небагато правил, але це був його власний кодекс, і тому він його більш-менш дотримувався. Одним з його правил було ніколи не купувати напої за свій рахунок. Форд не був впевнений чи це вважається за етику, але інколи треба працювати з тим, що є. Він також був цілком і повністю проти будь-яких форм жорстокості до будь-яких тварин, крім гусей. І більше того, він ніколи б не зміг вкрасти щось у своїх роботодавців.
Ну, не зовсім буквально вкрасти.
Якби головний бухгалтер не починав битися в припадку від гіпервентиляції натискаючи на кнопку тривоги «заблокувати-всі-виходи», після того як Форд вручав йому рахунок з витратами, тоді він би вважав, що виконує свою роботу неналежним чином. Проте насправді крадіжка це зовсім інша річ. Це наче кусати руку, яка тебе годує. Дуже сильно смоктати її чи навіть ніжно покусувати — це нормально, але ж не кусати насправді. Особливо коли це Путівник. А Путівник — це святе.
Але все, думав Форд пригинаючись, петляючи і проторючи свій шлях через будівлю, скоро змінитись. І винити у цьому вони мають тільки себе. Тільки-но погляне на це все. Якісь лінії охайних сірих офісних кабінок і зграйки кабінетів. Все це місце стало якимось нудним, заповненим гудінням п’ятихвилинок та нарад, повідомлень через інтерком, і скрізь майоріло службовими наліпками-записками. І це в той час, коли на вулиці грають у, заради Заркуона, Вполюй Вокета, а в офісі Путівника нема кому навіть бездумно буцнути м’яча по коридору чи одягнути пляжний костюм кричущого кольору.
— ІнфініДім Ентерпрайз, — прогарчав Форд прокрадаючись коридорами.
Двері не зупиняли його і наче зачаровані відкривались перед ним без зайвих питань. Ліфти швидко доставляли до потрібних місць. Форд намагався пройти найбільш складним та заплутаним шляхом, але основний напрямок в нього був вниз. Його щасливий маленький робот турбувався про все на їх шляху, поширюючи хвилі непереборної радості через усі схеми системи безпеки, які траплялися на шляху.
Форд подумав, що непогано було б дати йому ім’я і вирішив, що назве його Емілі Сандерс, в честь дівчини, про яку у нього були дуже теплі спогади. Потім він опам’ятався і подумав, що Емілі Сандерс безглузде ім’я для робота системи безпеки, і вирішив натомість назвати його Колін — в честь собаки Емілі.
Форд заглиблювався все далі і далі у нутрощі будівлі, у місця, де він ніколи раніше не бував, зони із все вищим і вищим рівнем захисту. Він уже почав ловити на собі здивовані погляди операторів повз яких він проходив. На такому рівні безпеки їх уже навіть не називають людьми. Та й займалися вони, мабуть, такими речами, які можу робити лише оператори. А коли вони ввечері повертаються додому, до своїх сімей, то знову стають людьми. Звичайно, їх зустрічають діти дивляться на них своїми великими сяючими очима і запитують «Тату, а що ти робив сьогодні на роботі?», вони просто відповідають «Я виконував свої обов’язки оператора» і на цьому все.
Правда в тому, що існує ціла низка вельми хитромудрих махінацій, які проходили за бадьорою і безтурботною обкладинкою, під якою любить ховатися Путівник. Чи принаймні любив, доки не з’явився цей ІнфініДім Енетерпрайз і не зробив навіть цю обкладинку вельми хитромудрою. Серед них було безліч податкових афер, шахрайств, хабарів та тіньових схем, які підтримували цю величну блискучу споруду. Саме на нижніх поверхах, у секретних дослідних та інформаційно-обчислювальних центрах цієї будівлі всі процеси якраз і відбувалися.
Кожні кілька років Путівник переносить свій бізнес, а разом з ним і саму будівлю на нову планету. І стає там сонячно і світло, і чути сміх навкруги поки Путівник пускає своє коріння у місцеву економіку і культуру, надає робочі місця, відчуття розкоші і пригод, та врешті-решт, не так уже й багато прибутку, як очікували місцеві.
Коли ж Путівник змінює своє місце, то також забирає і власне будівлю, а планету покидає серед ночі, наче злодій. Точнісінько як злодій серед ночі, якщо бути чесним. Зазвичай він покидає планету дуже ранньої години, а на наступний день одразу виявляється, що кудись пропала величезна кількість речей. Цілі культури раптом занепадають, країни банкрутують (на це зазвичай
