Зірка КЕЦ - Олександр Романович Бєляєв

Кабінет директора дещо відрізнявся від інших кімнат, які я бачив. Біля вікна стояв стіл з надзвичайно тонкого алюмінію. На столі — папки, кріплені автоматичними защіпками, апарати внутрішнього телефону, радіо і багато кнопок. Коло стола — алюмінієвий обертовий стелаж для книжок і папок. На Зірці існувала невелика штучна сила ваги і предмети “лежали” на місці, але розліталися при найменшому русі. Тому всі вони були прикріплені автоматичними закріпками.

Біля стола на легкому алюмінієвому кріслі сидів директор, пристебнувшись ремінцем.

Це був чоловік років тридцяти, бронзовий від загару, з темним рум’янцем на щоках, з орлиним носом і великими виразистими чорними очима. На ньому був легкий костюм, що не зв’язував рухів. Директор приязно кивнув мені головою (на Кеці за руку не здоровкались) і спитав:

— Як ви себе почуваєте в наших умовах, товаришу Артем’єв? Чи не терпите від нестачі кисню?

— Нібито починаю звикати, — відповів я. — Але у вас тут дуже холодно і повітря розріджене, як на найвищих горах Землі.

— Звичка, — відповів він. — Як бачите, я почуваю себе чудово. Краще, ніж на Землі. Там я був приречений на смерть — третя стадія туберкульозу, кровохаркання. Мене мало не на носилках внесли в ракету. І ось тепер я здоровий, як бик. Зірка Кец робить ще й не такі чудеса. Це першокласний курорт. Перевага його над земними в тому, що для кожної людини можна створити найкращий, саме для неї, клімат.

— Але як же вас при такому суворому доборі прийняли на Кец з відкритою формою туберкульозу? — здивувався я.

— Це був виняток для потрібної людини, — усміхаючись, сказав директор. — Мене перевезли в спеціальній санітарній ракеті і тут довго тримали в ізоляторі, аж поки не зникли останні сліди активного процесу. Наш лікар, шановна Ганна Гнатівна Меллер, клопочеться про відкриття спеціальних надземних санаторіїв для хворих на кістковий туберкульоз. Вона вже робила досліди — наслідки разючі. Ніякого тиску на руйновані процесом кістки. Ніяких гіпсових ліжечок, корсетів, милиць. Надзвичайно інтенсивне ультрафіолетове проміння сонця. Повне дихання шкіри. Морське повітря. Нема нічого простішого створити його в наших умовах. Цілковитий спокій, харчування. Зовсім безнадійні форми виліковуються за найкоротший час.

— Але на Землю цим людям повертатися небезпечно?

— Чому ж, якщо процес закінчився? Багато повернулось і почувають себе прекрасно. Однак ми з вами захопились розмовами… Ближче до діла… Так от, товаришу Артем’єв, біологи нам дуже потрібні. Роботи тут непочатий край. Насамперед треба налагодити постачання Зірці фруктів та овочів з власної оранжереї. Поки що з цим успішно справляється наш “городник” Андрій Павлович Шликов, але ж ми все розширяємо небесні володіння. На Землі люди можуть розселятися тільки в чотирьох напрямках: на схід, на захід, на північ і на південь. А тут ще вгору і вниз — одне слово, в усі боки. Ми поступово обростаємо всякими підсобними підприємствами. Нову оранжерею будуємо. Там працює помічник Шликова — Крамер.

— Я вже знайомий з ним.

Директор кивнув головою.

— Так от… — говорив він далі, махнувши рукою, в якій тримав олівець.

Олівець випорснув з пальців і полетів по дузі повз мене. Я хотів впіймати його на льоту, але ноги мої відірвалися від підлоги, коліна піднялися до живота, і я повис у повітрі. Тільки через хвилину ступні моїх ніг торкнулися “підлоги”.

— Тут речі неслухняні, намагаються втекти, — пожартував директор. — Так от. Ми розводимо фрукти і овочі в умовах майже цілковитої невагомості. Ви подумайте, скільки найцікавіших проблем відкривається для біолога. Як проявляється в рослинах при відсутності сили ваги геотропізм? Як відбувається поділ клітин, обмін речовин, рух соків? Як впливає ультракоротке проміння? Космічне проміння? Та всього й не перелічиш! Шликов робить відкриття за відкриттям. А тварини? Ми будемо розводити і їх. У нас уже є декілька піддослідних. Адже така надземна лабораторія — скарб для вченого, який любить свою справу. Бачу, і у вас очі розгорілись.

Я не бачив своїх очей, але слова директора справді порадували мене. Признаюся, в цю мить я забув не тільки про Вірменію, а навіть і про Тоню.

— Я горю бажанням почати роботу, — сказав я.

— І завтра ж почнете її, - сказав директор. — Але поки що не тут, не в оранжереї. Ми організуємо наукову експедицію на Місяць. Полетять наш старий астроном Федір Григорович Тюрін, геолог Борис Михайлович Соколовський і ви.

Почувши про це, я відразу згадав Тонго. Залишити її, можливо, надовго. Не знати, що діється тут без мене…

— Але для чого ж біолог? — спитав я. — Адже Місяць зовсім мертва планета.

— Треба думати, що так. Але не виключена можливість… Ви поговоріть з нашим астрономом, у нього є деякі припущення щодо цього. — Директор посміхнувся. — Старий наш трохи схибнувся. У нього є один пунктик — філософія. “Філософія руху”. Боюся, що він заговорить вас. Але в своїй галузі він найвидатніша величина. Що ж робити? Під старість люди. часто мають “хоббі”, як кажуть англійці, свій коник. Летіть зараз же до Тюріна і познайомтеся з ним. Цікавий стариган. Тільки не давайте йому базікати багато про філософію.

Директор натиснув одну з численних кнопок.

— Ви вже знайомі з Крамером. Я викличу його, він вам допоможе перебратися в обсерваторію. Не забувайте, що там немає і тієї найменшої сили ваги, яка діє тут.

Влетів Крамер. Директор пояснив йому все. Крамер кивнув головою, взяв мене за руку, і ми вилетіли в коридор.

— Я в цьому польоті постараюсь навчитися пересуватися в міжпланетному просторі самостійно, — сказав я.

— Дуже добре! — підтримав Крамер. — Дід, до якого ми полетимо, сердитий добряга. Редька з медом. Ви йому тільки не суперечте, коли він про філософію говоритиме, — розсердиться і буде дутися на вас