Остання битва - Клайв Стейплз Льюїс

знайомі обриси пагорба і хліва. Джил тепер пересувалася з ще більшою обережністю і все частіше оберталася до друзів, знаками наказуючи їм рухатися тихіше. Аж ось вона завмерла на місці, немов нежива, пригнулася до землі та ніби розчинилася у темряві. За мить вона випросталася, нагнулася до Тіріана та прошепотіла йому в саме вухо, так тихо, аби лише він зміг почути: «Униж, шір. Краще видно». Вона сказала «шір» замість «сір», не тому, що була шепелява, а тому, що знала, – краще за все у цілковитій тиші чутно саме звук «с». Тіріан не змусив її повторювати двічі й одразу ж привалився до землі, майже так само тихо, як і дівчинка, але все ж таки дещо чутніше, бо він був старший і важчий. Звідти на тлі неба темним обрисом виділявся й сам пагорб, і хлів на його вершині, а зовсім поруч, за кілька кроків від них – остраханський вартовий. Вартовий із нього був не з ліпших – він не ходив, як годиться, туди-сюди, і навіть не стояв, а сидів на землі, перекинувши спис за плече, а підборіддям упершись у груди.

– Дуже добре! – кинув Тіріан Джил, ледь ворушачи губами. Тепер він знав усе, що йому було потрібно.

Вони випросталися і дуже повільно, не наважуючись навіть зайвий раз видихнути, Тіріан повів їх уперед, під прикриття щільно скупчених дерев, що стояли за два чи три кроки від вартового.

– Зачекайте тут, – прошепотів він дітям. – Якщо мене спіткає невдача – тікайте!

Уже не криючись, він випірнув із тіні. Переляканий вартовий уже хотів скочити на ноги: подумав, що то з нічним візитом пожалувало остраханське начальство і зараз йому надають гарячих за те, що він розсівся та відпочиває замість того, аби пильнувати. Але підвестися він не встиг, бо Тіріан опустився перед ним на одне коліно і палко заговорив:

– Чи очі мої бачать воїна тісрока – хай будуть вічними його літа! Радісно на серці в мене від зустрічі з тобою серед дияволів та звірів нарнійських. Дай-но мені потиснути руку твою, друже!

Не встиг остраханський вартовий отямитися, як правицю його стиснуло, мов лещатами, його самого притиснули до землі коліном, а до горла приставили гострого кинджала.

– Ані звуку або на тебе чекає смерть! – пошепки застеріг його Тіріан. – Скажи мені, де єдиноріг, і я збережу тобі життя!

– З-з-за хлівом, мій повелителю, – затинаючись, ледь вичавив із себе невдаха.

– Добре. Вставай і веди мене до нього.

Холодне лезо кинджала й досі лоскотало горло вартового, тільки тепер воно перемістилося трохи ближче до вуха. Тремтячи, остраханець повів Тіріана за хлів.

Навіть у темряві Тіріан без зусиль розгледів білі обриси Діаманта.

– Тсс-с, – поквапився він вгамувати друга. – Тихіше, Діаманте, тихіше, не гомони! Це я, Тіріан. Як тебе зв’язано?

– Оплутано по всіх чотирьох ногах, а вузду прив’язано до кільця в стіні хліва, – відгукнувся Діамант.

– Ставай-но сюди, молодчику, спиною до стіни. А ти, Діаманте, упни ріг у груди цього остраханського вояки, аби він і не здумав поворухнутися.

– Із задоволенням, сір, – кивнув Діамант.

– А якщо він таки спробує поворухнутися, устроми йому ріг у самісіньке серце.

За кілька митей пута, що стягували Діаманта, впали додолу. Тим, що від них лишилося, вони зв’язали вартового-нещасливця по руках та ногах, напхали йому в рота трави, підв’язали підборіддя, аби він не міг видушити ані звуку, посадили на землю та притулили спиною до стіни.

– Я не занадто чемно до тебе поставився, – вибачився він перед вартовим, – але на те була моя потреба. Якщо нам доведеться зустрітися колись ізнов, я, може статися, дам тобі змогу мені відплатити. А тепер, Діаманте, рушай за мною, але ступай тихо-тихо, аби нас нівроку не почули.

Лівою рукою він обвив звіра за шию, нагнувся та поцілував його в носа, і обоє друзів радо привітали один одного. Тихо-тихо, зовсім нечутно, вони повернулися до схованки, де на них чекали діти. Тут, під деревами, стояла зовсім непроглядна темрява, і Тіріан мало не перечепився через Юстаса, побачивши його в останню мить.

– Усе гаразд, – прошепотів Тіріан. – Непогано попрацювали. А тепер додому!

Вони розвернулися і пройшли вже кілька кроків, коли Юстас спитав: «Поул, ти де?»

У відповідь не пролунало ані звуку.

– Джил десь із вашого боку, сір? – спитав він короля.

– Що? – схвильовано перепитав Тіріан. – Хіба вона не біля тебе?

Від жаху в них мало волосся дибки не стало. Вони не наважувалися гукати її вголос і шепотіли її ім’я на всі боки так голосно, як тільки могли. Але даремно – відповіді не було.

– Вона кудись пішла, доки мене не було? – допитувався Тіріан.

– Я не бачив і не чув, як вона зникла, – похитав головою Юстас. – Але вона могла піти непомітно – ви ж і самі бачили.

Десь здалеку почулися приглушені барабанні дрібушечки. Діамант повів вухом туди, звідки чувся звук, та лише кинув:

– Гноми.

– Не виключено, що й ті гноми – віроломні зрадники, – крізь зуби процідив Тіріан.

– А десь зовсім близько до нас наближається щось на чотирьох копитах, – додав Діамант.

Люди і єдиноріг застигли на місці – занадто про багато що треба було потурбуватися, і ніхто не знав, що ж їм робити. Стукіт копит усе наближувався. А потім, уже зовсім поруч, пролунав знайомий голос:

– Гей! Ви тут?

Дякувати небесам, то виявилася Джил.

– Де тебе носило! – пошепки гримнув на неї Юстас, який насправді добряче перелякався, коли її не виявилося поруч.

– У хліві, – видихнула Джил, але зовсім не перелякано, а немов переховуючи усмішку.

– Ах, – рикнув Юстас, – тож тобі здається, що це дуже смішно? Що ж, тепер мені нічого не лишається, як…

– Ви привели Діаманта, сір? – перебила його Джил.

– Так. Ось він. Але що то за звір із тобою?

– Це він, – відповіла Джил. – Але відійдемо звідси подалі, доки ніхто не прокинувся! – вона знову пирснула зі сміху.

Ніхто не сперечався, бо вони вже й без того задовго залишалися у небезпечній місцині, а барабанні дрібушечки гномів, здається, чулися вже ближче. Вони кілька хвилин йшли на південь у цілковитій тиші, коли Юстас нарешті перепитав:

– Він? Що ти маєш на увазі?

– Підставний Аслан, – пояснила Джил.

– Що? – не стримав свого здивування Тіріан. – Де ти взагалі була? І що зробила?

– Дозвольте пояснити, сір, – заходилася розповідати Джил. – Щойно ви розібралися з вартовим, я вирішила, що непогано було б зазирнути у хлів та подивитися, хто ж насправді там ховається. Тож я підповзла до нього, без жодних зусиль відчинила двері й зазирнула всередину. Там, звичайно, було темно та стояв сморід, як і в будь-якому іншому хліві, тож я запалила світло, і – ви не повірите! – але нічого