Остання битва - Клайв Стейплз Льюїс

– Мов! Якщо ти не тінь і не примара – мов! Ти схожий на нарнійця, а ми тут, усі семеро, – ті, кому не байдужа доля Нарнії.

Тіріан хотів був розповісти, що він не хто інший, як Тіріан, король Нарнії, і що Нарнії вкрай потрібна їхня допомога, та жодного слова не зірвалося з його вуст. Тоді він спробував теж саме прокричати, та (як воно буває уві сні, і в мене теж було) хоч як кричи – тебе не чують.

Він побачив, що хлопець, який звернувся до нього, підвівся на ноги.

– Тінь ти чи примара, чи будь-хто, – мовив він, заглядаючи Тіріану просто в очі, – іменем Аслановим заклинаю тебе: відповідай мені, бо я маю знати все. Я король Пітер.

Раптом кімната попливла перед очима Тіріана. Голоси – тепер усі семеро щось казали разом – почали віддалятися, і він чув лише окремі слова:

– Дивись! Він розчиняється в повітрі… Він тане… Зникає… Зник…

Тіріан розчахнув очі. Руки й ноги в нього вже зовсім заклякли, від холоднечі зуб на зуб не скочив, а він так само стояв, прив’язаний до старого ясена. Ліс потроху наповнювався блідим розмитим світлом, що передує світанку, одяг короля просяк вранішньою росою – починався новий день.

Це було гірке пробудження. Гіршого пробудження в його житті ще не було.

Розділ 5

Як до короля прийшла допомога

Страждання тривали недовго. Майже одразу почувся удар, потім ще один, і за мить перед ним стояли двоє дітей. Він точно знав, що вони з’явилися не з-за дерева, до якого він був прив’язаний, бо він почув би. Насправді, вони взялися нізвідки. Він одразу ж відзначив, що вони були одягнені у таку ж саму дивну неяскраву одежу, як і люди з його сну; одразу зрозумів він і те, що перед ним стояли наймолодші з тих сімох – хлопчик та дівчинка.

– Ох, – сказав хлопчик, – аж дух захопило! Мені навіть здалося…

– Скоріш розв’яжи його, – урвала його дівчинка, – поговоримо потім. – А тоді додала, повернувшись до Тіріана: – Вибачте, що так довго. Прийшли, щойно змогли.

Поки вона це казала, хлопчик витягнув із кишені ножа та поспіхом зрізав з короля пута – надто швидко. У короля настільки заніміло тіло, що, коли останню мотузку було зрізано, він завалився вперед на коліна та руки. Лише добряче розтерши ноги, він зміг підвестися.

– То були ви, – почала дівчинка, – то ви з’явилися до нас, коли ми вечеряли? Десь тиждень тому?

– Тиждень, добра дівчино? – здивувався Тіріан. – Із тієї пори й десяти хвилин не минуло.

– Звичайна плутанина з часом, Поул, – пояснив хлопчик.

– Я пригадую, – сказав Тіріан, – про це оповідалося у старих казках. Час у вашій дивній країні пливе не так, як у нас. До речі, уже час забиратися звідсіля, бо мої вороги близько. Чи підете ви зі мною?

– Звичайно, – відповіла дівчина. – Ми тут, аби допомогти вам.

Тіріан підвівся і повів їх униз пагорбом, на південь від хліва. Він уже знав, куди їм податися, але спершу потрібно було добратися до каменів, де вони не залишили б слідів, та перетнути річку, аби відбити будь-який запах. Добру годину вони обережно пробиралися кам’яними засадами та переходили вбрід річки, і весь цей час було не до балачок – не вистачало подиху. Але Тіріан ні-ні, а й зиркав на своїх супутників. Якось дивно і водночас ніяково було Тіріану йти поряд зі створіннями з іншого світу, але тепер і старі історії здавалися більш правдивими, аніж будь-коли… Ніби от-от могло трапитися що завгодно.

– Тепер, – сказав Тіріан, коли вони опинилися на краю маленької долини, яку з обох боків обступали березові гаї, – ми у відносній безпеці від тих лиходіїв і можемо йти повільніше.

Зійшло сонце, усюди блищала роса і співали пташки.

– Здається, не завадило б і щось перехопити. Ми-то з Поул уже поснідали, а от вам, сір, саме час, – зауважив хлопчик.

Тіріан замислився був над тим, що ж означає те «перехопити», але коли хлопчик відкрив опуклий ранець і витягнув звідтіля засмальцьований м’який пакунок, усе стало зрозуміло. Король зголоднів, мов звір, хоча й до цієї миті зовсім того не помічав. У пакунку знайшлися два сендвичі з яйцем, два с сиром та два з якоюсь пастою. Якби не голод, останні два Тіріан і до рота не взяв би, бо в Нарнії таке не їсть ніхто. Поки він доїдав останній сендвич, вони дійшли до низу долини і знайшли моховий стрімчак, з якого било маленьке піняве джерельце. Усі троє зупинилися, аби напитися і збризнути розпалені обличчя.

– Саме час, – сказала дівчина, відкидаючи з лоба мокре волосся, – тобі розповісти нам хто ти такий, чому був прив’язаний і що тут взагалі коїться.

– Із превеликим задоволенням, ясна панночко, – погодився Тіріан, – але не можна стояти на місці.

Вони продовжили свій шлях, і Тіріан розповів їм, хто він і що з ним трапилось.

– …Тепер, – закінчив він, – я направляюся до однієї вежі з тих трьох, що були зведені моїм предком у Ліхтарній пустці супроти зловмисників, що вешталися там колись. Хвала Асланові, у мене не вкрали ключі. У тій вежі ми знайдемо зброю і деякий провіант, хоч би і самі сухарі. Там ми будемо в безпеці, доки вирішимо, що робити далі. А тепер, будь на те ваша ласка, розкажіть мені, хто ви є, та вашу історію.

– Мене звуть Юстас Бяклі, а це Джил Поул, – сказав хлопчик, – ми вже якось були у Нарнії, але дуже і дуже давно, більш ніж рік за нашим часом, і був тут хлопчина на ім’я принц Ріліан, та тримали того хлопчину ув’язненим у підземеллі, а простоквак Трясогуз якось устромив його…

– Ха! – вигукнув Тіріан. – То ви ті самі Юстас та Джил, що врятували короля Ріліана з чаклунського полону?

– Так, то були ми, – сказала Джил. – Тож він тепер король Ріліан? Звичайно ж, король, я і забула.

– Так, – відповів Тіріан, – я його нащадок у сьомому коліні. Він помер більш ніж двісті років тому.

– Уф, – Джил скривила личко, – ось що найстрашніше у поверненні в Нарнію.

Та Юстас продовжив:

– Тепер ви знаєте, хто ми, сір. А ось що трапилося з нами. Професор та тітка Поллі зібрали нас «нарнійців» у себе…

– Ті двоє мені не знайомі, Юстасе, – сказав Тіріан.

– Вони двоє прийшли до Нарнії на початку часів, у той день, коли звірі почали говорити.

– Присягаюся гривою Лева! – вигукнув Тіріан. – Ці двоє? Лорд Діґорі та леді Поллі! З початку часів!