ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин
Він поспіхом відпихає човен, сідає па корму і, загрібаючи одним веслом, відчалює од берега.
— Більше нікому не було листів, Альфред?
— Ні, Анні, нікому.
Вона напівлежить обличчям до нього, майже на дні човна, тільки голова її підноситься над середньою банкою. Берег віддаляється. Микола махає їй рукою і прямує до палатки. З кущів виходять Федір з рушницею і Наталя, піднімають над головою трофеї — двох качок — і щось весело кричать Ганні. Але вона їх не чує.
«Листів більше немає», — настирливо свердлить у її мозку одна й та сама фраза. Виходить, повідомлення Ниркіна він вирішив залишити в себе, просто вкрав листа, негідник… Небезпечне становище! Складна боротьба відбувається в душі Ганни. Зненависть до людини, яка сидить перед нею, вдаючи з себе турботливого друга, то шалено вирує, то стихає, заглушена припливом надзвичайного спокою.
Ганна розриває конверт, і з листа батька їй на груди падає невеликий папірець, вкритий цифрами. «Копія радіограми!» — радісно догадується вона й відразу ж перехоплює напружений, колючий погляд Віклінга, звернений на папірець. Їй хочеться посміхнутись йому, прогавили, мовляв, знову «гер Віклінг», цей Рено мав рацію…
У кінці листа приписка Ридана: «Посилаю копію радіограми, одержаної Ниркіним сьогодні (він теж посилає). Це на випадок, коли у вашій глушині який-небудь з листів загубиться».
Віклінг схвильований. Це відчувається з різких поштовхів весла в його руках, з його тривалого мовчання. Якщо він упізнав цифри, він може вчинити зараз що-небудь… Згорнувши листа, Ганна ховає його у свою потайну кишеню і при цьому трохи витягає звідти револьвер, на всякий випадок.
Іноді Ганні здається: все, що тут відбувається, — важкий, моторошний сон. Чи може бути, щоб вона справді брала участь у цих страшних, фантастичних подіях?.. Її рука стискує револьвер. Невже вона може вистрелити в людину? Так, може… Це станеться само собою.
— Анні, — каже, нарешті, Віклінг, явно нерішуче і вже не приховуючи хвилювання, — ви, певно, помітили, що я прагну лишитися з вами на самоті… Ви здогадуєтесь, для чого це…
— Ні, Альфред, не знаю, — відповідає Ганна, почуваючи, що настав вирішальний момент.
— Мені дуже шкода, що ви так відповідаєте, Анні, слухайте… Ці два дні, проведені без вас, були дуже тяжкими для мене. Я сам не уявляв, що так… кохаю вас…
Крок розрахований тонко. Ганна здригається, як від удару батогом. Жар обурення кидається їй в голову і остаточно позбавляє її самовладання.
— Негідник ви! Зрадник! — глухо скрикує вона, забувши про всяку обережність, і рука її немов сама собою блискавично вихоплює револьвер.
Очі Віклінга круглішають, обличчя стає сірим. Кілька секунд триває мовчанка. На мить Ганна усвідомлює, яку небезпечну помилку вона зробила, не витримавши своєї ролі. Але…
— Я нічого не розумію, Анні… Надто неймовірно, щоб моє освідчення… — каже Віклінг, і нова хвиля гніву охоплює дівчину.
«Тепер усе одно», — думає вона.
— Облиште прикидатися, Віклінг! Можете говорити без цього безглуздого акценту. Тепер відповідайте, куди ви поділи лист Ниркіна?
— Який лист Ниркіна? — як і раніше, з акцентом питає той.
— Я стрілятиму, якщо ви не припините цю гру. Ви дуже добре розумієте, що я кажу про лист, який ви розкрили і не передали Миколі. Я знаю більше, ніж досить, щоб не вірити зараз жодному вашому слову. Я знаю, навіщо ви ходили на завод. Знаю, як вам хочеться розшифрувати деякі радіограми… Цього досить?.. А тепер повертайте човен до табору.
Віклінг підводить голову і роздивляється навколо, начебто для того, щоб взяти потрібний напрямок. Тепер він оволодів собою, обличчя його стало спокійним. Це здається Ганні підозрілим, і вона додає:
— Дивіться… один зайвий рух — і я вистрілю. Ви знаєте, як я стріляю…
— Гаразд, Ганно Костянтинівно, — поволі вимовляє Віклінг чистою російською мовою, — я бачу тепер, що моя роль скінчилась. Здаюсь… Сказати правду, я давно втомився від цієї ролі. Але ви не все знаєте. Я міг би розповісти вам дещо цікавіше, ніж моя диверсійна робота. Хочете?
— Чого ви не повертаєте човна?
— Заждіть, Анні. Я хочу урвати ще кілька хвилин до того часу, який мені лишилося жити. Ви тільки що винесли мені вирок. Я маю право сказати останнє слово… Правда, воно мені вже не принесе користі, але вам знадобиться. Хоч як це і парадоксально, я хотів би бути корисним вам хоч чим-небудь.
Очі Віклінга шастають по річковому плесу, раз у раз зупиняються на чомусь, що лежить попереду човна за спиною Ганни. Може, він хоче змусити її обернутись, щоб ударити веслом по голові. Ні, вона не відведе очей од нього…
Тим часом човен виходить на бистрину, мчить вниз і, підхоплений течією, знову відхиляється од берега, на якому розташований табір. А попереду — трохи нижче — якийсь випадковий широкий пліт, причалений до берега товстим канатом. Струмінь течії зникає під ним, дзюркочучи біля передньої лінії зв’язаних колод.
— Отже, слухайте, Анні, — повільно говорить Віклінг, — через два, щонайбільше через три місяці Радянський Союз перестане існувати…
— Не говоріть дурниць!..
— Ні, ні, на цей раз це серйозно. Я й сам не повірив би в успіх, коли б не знав про нову страшну зброю боротьби, якої ще не знає Червона Армія.
— Апарати Гросса?
— Так… Ви знаєте про них?
— Це не ваше діло… Нісенітниця все, що ви кажете. Завертайте човен.
— Гаразд, завертаю. Підхоплений швидкою течією, човен став поперек течії саме в ту мить, коли до плоту лишалося не більш як три метри. Почувся глухий удар у борт. Човен немов схлипнув, відкинувши
