Мандрівка в безвість - Володимир Гай

Йому швидше хотілося підняти таємничу машкару з цієї заінтригувавшої його історії.

— Помилка! Але яка то була чудова помилка. Ми щиро вірили в це, і ви її зруйнували й намагаєтеся знищити мою віру. Навіщо ви прийшли сюди? — з докором промовила вона.

— О, мадемуазель! Хто ви й чому з таким завзятим скептицизмом відноситеся до всього земного? Можете ви задовольнити мою цікавість? — запитав режисер.

— Прошу… якщо вас цікавитиме моя історія. Років три тому ми почали цю мандрівку, що вам може видатися надто фантастичною. Десь на терені Німеччини ми сіли в ракету, і нами вистрелили в напрямку Марса. Потім ми опинилися тут. Уламки ракети ви зможете побачити в пустелі, за кілька кілометрів звідціль.

— Фантастично! Чудово! Це так цікаво і надзвичайно! — лементував з захоплення месьє Мартель. — Ми дуже просимо розповісти нам більш докладно про ваше життя.

— Також ми розшукаємо вашу ракету і зафільмуємо її, — додав оператор.

— Прошу до нашої оселі. В наметі ви знайдете затінок і розділите з нами наш скромний полудень, — запросила Олена, знайомлячи з мешканцями оселі, що якраз на той час підійшли. — Це мій чоловік, в минулому скульптор — тепер декласована і універсальна людина в розумінні життя в пустелі.

— Це, мабуть, ваш витвір? — запитав Біжу, показуючи на скульптуру.

— Так. Я витесав її у вільні часи.

Вони пішли до білого просторого намету. Марія накрила шовковою скатертиною низенького стола і наставила, немов за східнім звичаєм, глиняні полумиски з фініками, фігами, пшеничними коржами.

— Прошу полуднати, панове, — запрошує Олена, наливаючи пальмове вино.

— Будьмо здорові! — підіймає келиха Ярослав.

— За ваше здоров’я і кінематографічні успіхи, — ледве всміхнулася Олена.

— За здоров’я. Але мене так схвилювало ваше оповідання, що я втратив апетит… Розкажіть, хто ви? Я десь зустрічав вашого портрета.

— Я — музика Олена Ярош.

— Ярош!? Чи не збиралися ви приїхати на гастролі до Парижу?

— Ви, мабуть, чули про мою сестру, акторку Марію Ярош. Я теж мала виступити в Парижі, але цьому перешкодила війна.

— Що ж сталося з вами? Чому ви вибрали такого надзвичайного маршрута?

— Під час війни нас привезено на примусову працю до Німеччини. Ми намагалися втекти до Швейцарії, а потім до південної Франції, де жила моя сестра. Але нас затримано в Альпах і засуджено до смерті. Однак… з того часу я вірю в Його Величність Випадок! Сталася надзвичайна несподіванка. Нас не розстріляно й запропоновано прийняти участь в ризикованому випробуванні нової машини… нам залишалося негайно прийняти смерть, або прийняти пропозицію. Вибрали останнє й вилетіли, а далі я не знаю, що з нами сталося…

— Зіпсувався ракетовий рушій, — додав Ярослав.

— Тоді ми спустилися тут, але ввесь час гадали, що долетіли до Марсу. Спочатку перетерпіли страшенну нужду, поки знайшли цю оазу, потім здобули воду і створили те, що маємо тепер…

— Ось наша коротка історія. Ми горимо палким бажанням узнати, що сталося в Европі. Чи скінчилася війна? Який лад тепер на Україні? — хвилюючися, запитала Олена.

— Війна закінчилася поразкою Німеччини.

— Ми сподівалися цього, а далі?

— На вашій батьківщині, здається мені, не сталося жодних змін…

Зблідли й затрусилися губи Олени Ярош. Погас вогник надії в її очах. І вона засмучено опустила голову…

— Ми зробимо все можливе, щоб допомогти вам у вашому скрутному становищі. Дамо верблюдів, щоб ви змогли повернутися назад до цивілізованого світу, — запропонував з радістю Мартель.

— Скрутному становищі!? Чому ви так гадаєте? — здивувалася Олена.

— Це само собою зрозуміло. Адже ж після всього того, що сталося, звичайно, ви бажаєте якнайскорше повернутися до Европи.

— Дякую за вашу люб’язну пропозицію! Але ми, мабуть, залишимося надалі тут, — відказала вона й, звернувшися до своїх друзів, додала: — Як порадять мої друзі?

— Так, Олено! — погоджуюче кивнув головою Ярослав, до нього приєдналися Марія і Юрко.

— Невже вас — талановиту музику, — захоплює ця дика екзотика і примітивне життя у безплідній пустелі? — здивувався гість.

— Невже вам наша чудова оаза здається безплідною пустелею? — образилася Ярош. — Ходімо, я вам покажу наше садівництво, поле. Мені, після перенесеної життєвої хуртовини, здається, що ніде немає кращого куточка.

Мальовничий гурт з шістьох людей вийшов з намету, прямуючи до поля достигаючої пшениці.

— Що ви бачите?

— Якесь поле… здається, пшеничне поле, — здивовано відповів Мартель.

— Так. Це дійсно пшенична нива, — промовила Олена Ярош, і в підкресленому тоні її голосу відчувалася велика любов. — Це не просто якесь поле, як ви висловилися. Нам це важить багато більше. Кожен шматочок землі відвойовано нами від пустелі. Створено новий ґрунт. Ці квітучі дерева і пальми були немов хорі на сухоти, поки ми не провели штучного зрошення. Це була важка праця.

— Це праця будівників пірамід! — вигукнув Мартель.

— Ми не говоримо, що було легко. Але ми відчули радість, досягнувши мети. Адже ж людина, де б вона не була, завжди має якісь бажання чи потреби, заради досягнення мети підкорює все інше…

— Так. Маєте рацію. Адже ж ми живемо в столітті найславетніших винаходів. Тепер настає Століття атомових винаходів. Атомова зброя вирішила перемогу над Японією. Людство XX століття має чимало досягнень!

— Але чи стало воно щасливішим? Ви з захопленням розповідали про бомби Але я їх ненавиджу. Я пережила жах війни і розрухи, двічі перенесла на собі так зване «визволення». Вам, французам, і взагалі чужинцям, не зрозуміло це слово в такому широкому вимірі, як нам — українцям. Ми не раз стояли на порозі Нірвани — того таємничого потойбічного світу, і… уявіть собі — тепер Европа нас зовсім не цікавить. Я жахаюся від одної згадки, що ми знаходимося на Землі. Що потрібно людині? — запитала Олена Ярош французів, але вони були заскочені запитанням цієї дивовижної українки. Тоді вона сама відповіла на власне питання: — Дуже і дуже небагато. В