“Галатея” (укр.) - Микола Олександрович Дашкієв

Чудовий проект? Так, чудовий. Дуже шкода, що він ще нездійсненний.

Ми з Анатолієм Івановичем робили досліди в одній спеціальній лабораторії і досягли непоганих успіхів. За допомогою бактерій ми вже одержували з вугілля понад кілограм нафти на добу.

Але трапилось лихо. На початку війни, з липні 1941 року, фашистська бомба влучила в нашу лабораторію. В пожежі загинули всі зразки “бацили карбонати”, всі записи досліджень.

Моя чарівна незнайомка “бацила карбоната” з’явилась на мить, щоб одразу ж зникнути.

Кажуть, важко розшукати голку в копиці сіна. Дурниці! Візьміть потужний електромагніт, і та голка сама вистрибне до вас. А спробуйте-но відшукати один, певний вид бактерій серед сотень тисяч інших!

Щоліта ми з Анатолієм Івановичем їздимо в бактеріологічні експедиції, ретельно перевіряємо найглухіші закутки старих шахт, шукаємо хоча б якісь сліди “вугільної хвороби”, але наші зусилля все ще не дали бажаного результату.

Анатолій Іванович кепкує з мене, але то — про людське око. Він, професор-мікробіолог, не забуває наших юнацьких мрій і потай від мене виводить нову породу мікробів, які матимуть здатність перетворювати вугілля на нафту. Про свої досліди він не розповідає і тільки значущо мгикає у відповідь на мої розпити. Але нещодавно я помітив у його лабораторії: в колбі з емульсією вугільного пилу з’явилися на поверхні води слабенькі, масні, дуже схожі на нафтові, плями.

“Бацила карбоната”, мабуть, таки служитиме людям!

Я, щасливий власник “зайвого квитка”, стояв біля воріт стадіону, а навколо мене метушились, зітхали, бідкались люди.

Сповнений почуття власної гідності, я з безсторонністю справедливого судді вибирав з численних безбілетних болільників одного, найдостойнішого. Погодьтесь: це була нелегка справа—надати перевагу будь-кому, заздалегідь знаючи, що цим жорстоко вразиш інших, бо всі були однаково гарні і всім я гаряче співчував.

Певно, я зволікав би з вирішенням цього питання до найостаннішої хвилини і віддав би зайвий квиток першому-ліпшому. Але…

Читач уже, певно, догадується, що я побачив дівчину.

Не буду змальовувати її зовнішність, бо мій опис не відтворить і краплинки її краси. Скажу тільки одне: якщо ви коли-небудь закохувались, то ця дівчина в блакитній сукні обов’язково нагадала б вам ту, яку ви покохали вперше.

її сірі очі були сумні. Вона вже, мабуть, втратила надію потрапити на стадіон і лише зрідка обводила поглядом натовп, немов чекаючи появи казкового лицаря з рожевим квитком у руках.

І я відчув: це вона, достойніша з юних болільниць, — та, якій я мушу вручити коштовний подарунок. Не гайнуючи часу, я попрямував до дівчини. А вона, немов відчуваючи моє наближення, підвела голову і радо скрикнула:

— Володю, дістав?

Я сторопів: звідки дівчина взнала моє ім’я! Але не встиг я їй відповісти, як за моєю спиною пролунав задоволений бас.

— Звісно, дістав! Адже ми — гвардія! — кремезний моряк, урочисто простягаючи квитки, протовпився до дівчини і потім разом з нею пішов до стадіону.

Засмучений і злий, я дивився їм услід. Ще не покохавши, я вже ревнував, майже з ненавистю позираючи на широку морякову спину. Я бажав йому всякого лиха, аж до найстрашнішого загубити вхідні квитки.

Але мої сподівання не здійснились. Моряк з дівчиною проминули заповітну рису без перешкоди. Болільники провели їх заздрісними очима, а високий худорлявий юнак, що стояв біля бар’єра, гукнув:

— Наталко, “болій” і за мене, гаразд?

Дівчина посміхнулась і кивнула головою.

“Наталка!” — повторив я подумки. Отже, я вже знаю її ймення. Вже за одне це слід віддячити худорлявому юнакові. Я підійшов до нього, поклав йому на долоню квиток і шепнув:

— Північна трибуна!

Він кинув на мене погляд, повний палкої вдячності і зразу ж рушив до стадіону.

Отак ми й познайомились із Климом Твердохлібом, студентом інституту кіноінженерів.

Визнаю: болільник з мене, мабуть, кепський. Під час найцікавішого футбольного змагання я дивився не на ворота “Торпедо”, де раз по раз спалахувала жорстока боротьба за м’яч, а лівіше, на східну трибуну, де сиділа Наталка. Ледве дочекавшись кінця змагання, я помчав до виходу. Але де вже там серед тисяч людей відшукати одну, хоч і найкращу в світі?!

Я вже втратив надію і збирався піти геть зі стадіону, коли раптом почув голос мого нового знайомого:

— Куди ж ти подівся, друже?.. Шукаю тебе, шукаю… Ну, то підемо до мене?

— Так, так, ходімо! — зрадів я, згадавши, що про Наталку можна розпитати саме в Клима. — А що ж то за чудеса, які ти обіцяв показати?

— Розповідати довго, — посміхнувся Клим. — Краще побачити на власні очі.

“Чудеса” почалися, ледве ми підійшли до його квартири. Замість ключа Клим витяг з кишені якусь трубочку, подув у неї, і двері одразу ж відчинились. У передпокої спалахнуло світло. Голос, що дуже скидався на Климів, промовив:

— Прошу до вітальні. Прямо. Обережніше — двері автоматичні.

Ці двері відчинилися самі собою і справді легенько, але рішуче підштовхнули мене в спину, коли я трохи затримався. Одночасно якийсь колінчастий важіль досить неввічливо зірвав з мене кепку і втягнув у якусь нішу.

— Дякую, — збентежено промимрив я.

— Будь ласка, — посміхнувся Клим. — Ну, то як тобі подобаються мої автомати?