Olya_#1 - Володимир Худенко

Немислимі рої яких тільки можна дронів клубочились над головами тих перехожих — тут були і охоронні, і рекламні, і пошукові, інженерні, дрони-кур’єри, дрони-поводирі, іграшкові дрони, дрони-нишпорки, дрони-репортери, комунікаційні, дрони-носії, дрони — домашні улюбленці… Дроно-фауна просто вражала різноманіттям — великі дрони і просто таки гігантські дрони, компактні і мініатюрні дрони, мікроскопічні дрони-бджілки і дрони, що динамічно міняли розмір. Були дрони яких завгодно кольорів, були такі, що динамічно міняли колір, були напівпрозорі та мерехтливі… Були дрони-трансформери, що міняли форму або розпадались на кілька частин і знов збирались в одне… Але найбільше, ясна річ, було дронів у вигляді фіолетових бабок. Такі теж мали купу різновидів — мініатюрні бабки носились над натовпом, повідаючи про «актуальні пропозиції», трохи більші таскали над узбіччям контейнери з різноманітними вантажами, ще більші літали у вишині кумедними зграйками, тягаючи над провулками голографічні рекламні розтяжки. Були ще фіолетові бабки, що чимось нагадували скорпіонів — такі лазили по дисплейних вікнах будівель, імовірно, виконуючи якісь налаштування…

А будівель також була сила-силенна. Вони густо обліпили перехрестя — тут були фірмові магазини, кав’ярні та ресторани, станції підзарядки, офіси, тренувальні зали, бари, нічні клуби, окремі дрім-серверні та навіть пара невеликих розважальних центрів із сяючими бульками куполів… Та чого тут тільки не було! Просто очі розбігалися…

Перехрестя гуділо сотнями голосів, мигтіло, тонуло в мерехтливому фіолетовому промінні та ядуче-бузкових спалахах реклам…

— Щоб я здох, — констатував Кайл, вдивляючись у той розмай. — А як воно тут усе…

Він зиркнув на Олю і неуважно повів рукою.

— …Вміщається?

Вона зобразила поблажливий посміх.

— Ви в курсі, що тут живе п'ятнадцять мільйонів чоловік?

— Скільки??

— Власне — тринадцять мільйонів, п’ятсот дев’яносто сім тисяч і сто дев’яносто п’ять, — протараторила Оля, зосереджено примружившись. — Це з усіма — екіпажем, пасажирами, обслугою, приватними арміями… невже ви про таке не чули?

— Та чув, але зроду не бачив.

Кайл зачудовано крутнув головою.

— Ну так, — кивнула Оля, — це й не дивно… зважаючи на те, як нас тут «тепло» приймали.

— Між нами кажучи, — прицмокнув лейтенант, все ще зачудовано озираючись, — якби не ваш колега, то ми навряд чи й з боєм би прорвались. На основних причалах нас би, либонь, чекали цілі дивізії…

— Цілком імовірно, — кивнула Оля. — До речі, щодо мого колеги — він має зустріти нас коло входу в підземку… ну тобто — станцію.

Вона задумливо поморщилась і підвела погляд до штучного, устеленого нескінченною рекламою неба.

— Це отам, — тицьнула пальцем кудись у кінець провулку. — Ходімо.

Кайл кивнув, і вони рушили крізь натовп.

— Містер Янсон обіцяв доправити нас на інженерній вагонетці до сектору General Biology… Містере Доусон…

— Кайл, — обережно поправив він її.

— Кайле…

Вона, вибачаючись, приклала руку до нагрудної пластини свого скафандра.

— Ви маєте розуміти, що містер Янсон має на лайнері вельми обмежені повноваження. Хоча він і професійний криптограф, і співробітник корпорації, однак реально він не може вказувати оцим усім нескінченним шишкам. Тому він намагатиметься провести нас буквально по лезу бритви — я просто хочу вас попросити…

Оля спинилась і дещо благально виставила руки.

— Не демонструвати всі ваші вражаючі бойові навички в секторі General Biology. Я вже мала справу з цими людьми і мушу сказати, що жартів вони зовсім не розуміють…

Кайл примирливо показав долоні.

— Домовились, — кивнув. — Перший і останній раз.

— От і добре, — зітхнула Оля. — Я, відверто кажучи, сама маю намір цілковито покластись на кмітливість та досвід свого колеги…

Вона замовкла, обдумуючи своє, а лейтенант запопадливо розчищав перед нею натовп, ідучи збоку і трошки обганяючи її. При цьому він усе роззирався на бузкове мерехтіння провулку і врешті мовив:

— Треба буде розпитати в Мартінес, чи не літала вона на таких…

І на запитальний Олин погляд пояснив:

— Вона зі скоробагатьок. Батько в неї — велика шишка в ACM Industries, ледь не головний акціонер чи щось таке… Відбилась від рук, і він запроторив її до кадетського корпусу. Там я її й знайшов. Була остання на курсі — з гауптвахти не вилазила. — Кайл зітхнув. — Лінива, розбещена, з дуром… Але в мене не до бешкетів. Тепер…

Він всміхнувся.

— Вона дійсно кавалер багатьох відзнак, але не за усмішку, — він узявся загинати пальці, — медаль «За відмінну службу», «Військово-космічна медаль», там, за одну колотнечу в Персеї… рубінова зірочка, стрічка «Кращому сержанту ВКС», «Кращому десантнику»…

Кайл почухав чоло.

— Три стрічки «Кращому десантнику». Це за учбові висадки — заохочувальна така дрібничка, але все одно приємно.

Він знов задоволено всміхнувся.

- І зі старим помирилась. Літає тепер до нього постійно на свята. Та і він у нас у розташуванні бував…

Олі сподобалось, як Кайл те все говорив. Сам його тон. У ньому відчувалась неабияка гордість за свою вихованку. Чи шанувальницю?.. Зрештою яка різниця — головне результат.

- Її вже два роки сватають в академію. Я вже так заледве штурханами не випихаю. Але — не хоче, — він розвів руками. — Подобається їй у мене.

Олі в цю хвилю здалося, що лейтенанту можна довіряти. Нічого конкретного — просто інтуїція. «Чуйка»…

— Кайле, можна нескромне питання?

Він усміхнувся, просто-таки розштовхуючи якусь квапливу парочку в спортивних комбінезонах і з цілою хмарою маленьких миготливих зондів за спинами…

— Ясна річ.

— Ви давно знаєте капітана?

— Асланоглу? Скільки й вас. Це її перший політ.

— Справді?

— Ну, в якості капітана, — він здвигнув плечима. — А що?

Оля повела бровою.

— Чесно кажучи, я вирішила, що ви її довірена особа… Або типу того.

— Так і є, — кивнув Кайл. — В якомусь сенсі.

Він пояснив:

— Вона здалась мені вельми проникливою людиною. І непоганим офіцером.

— Думаю, ви праві, — кивнула Оля.

— Ну, ми знайшли спільну мову. А беручи до уваги ситуацію з командором…

Він розвів руками, трохи уповільнюючи крок.

— Ви в курсі?

— В загальних рисах, — кивнув Кайл. — На флоті без інтриг ніяк. Мабуть, як і скрізь… Але щось мені підказує…

Він лукаво примружився:

— Що ви володієте більш вичерпною інформацією. І про командора, і про весь наш дивний політ.

— Боюсь, ви перебільшуєте.

Оля спинилась коло вітрини якогось невеликого пабу і, всміхнувшись, окинула лейтенанта оцінюючим поглядом.

— Боюсь, що ні, — лукаво всміхнувся й той.

— Ну, мої теревені з капітаном, ясна річ не пройшли повз ваші вуха, правда ж?

Він соромливо розвів руками.

— Судячи з усього, — продовжила Оля, — ви досвідчений бойовий офіцер і взагалі бувала людина, тож…

Вона окинула неуважним поглядом переливи реклам на вітрині та веселу колотнечу всередині пабу.

— Певне ж,