Автостопом — по Галактиці - Дуглас Адамс
Звуки відчайдушного опору двох гуманоїдів, затиснутих під гумовими вогонськими пахвами, відлунювали у сталевому коридорі.
— Хай тобі біс! — простогнав скручений Артур. — Відпусти мене, звірюко!
Вартовий незворушно прямував далі.
— Не бійся, — прохрипів Форд, — я зараз щось придумаю, — але його тон не обнадіював.
— Опиратися марно! — гаркнув про всяк випадок вартовий.
— І помовч краще, — видушив із себе Форд. — Хіба можна продуктивно мислити, коли ти варнякаєш чорті-що?
— Боже, — простогнав Артур, — хотів би я подивитись на тебе, якби сьогодні знищили твою планету. Я планував провести цей день зовсім інакше. Спочатку — почитати в ліжку, потім — розчесати собаку. Зараз лише чотири години, а мене вже хочуть викинути з НЛО, та ще за шість світлових років від решток Землі, — він захрипів, бо вогон. затис його сильніше.
— Гаразд, гаразд, — заспокоював Форд, — без паніки!
— Хто тут балакає про паніку? — обурився Артур. — Знаю, що ти скажеш — не треба нудити світом. Усе влаштується. Треба звикнути до обставин.
— Замовкни, Артур, ти впадаєш у істерику! — Форд спробував зосередитись, але цієї миті вогон гаркнув знову:
— Чинити опір марно!
— І ти теж замовкни! — відрізав Форд.
— Чинити опір марно!
— Слухай, друже, спочинь, — сказав Форд.
Він вигнувся, щоб зазирнути в очі своєму катові. У голові йому сяйнула думка.
— Ти маєш від цього задоволення? — запитав він раптом.
Вогон закляк на місці з ідіотським виразом на обличчі.
— Задоволення? — прогудів він. — У якому розумінні?
— У тому розумінні, — пояснив Форд, — чи тобі це подобається? Горлати, марширувати, викидати людей з кораблів…
Вогон утупився у низьку сталеву стелю, волохаті брови його майже повністю зійшлися, відбиваючи напружену роботу мозку. Він роззявив рота.
— Живеться мені непогано, — вимовив він зрештою.
— Та вже ж, — погодився Форд.
— Форде, що ти замислив? — запитав пошепки Артур.
— Нічого, просто проводжу соціологічне дослідження, — відказав той. — Тож живеться тобі непогано. Далі? — поновив він перервану розмову.
Вогон подивився на нього згори униз. Думки неквапно текли по його нечисленних звивинах.
— Так, — повторив він. — Але часом буває, я почуваюсь паскудно. Хоча… — він замислився, і як наслідок знову почав вивчати стелю, — хоча горлати мені подобається. — Він наповнив повітрям легені й гаркнув: — Чинити опір мар…
— Ну, звичайно, це ми вже чули, — поспішив зупинити його Форд. — Гарно ж це у тебе виходить! Але якщо частіше тобі паскудно, — Форд говорив навмисне повільно — щоб усі слова досягли мети, — заради чого ти так чиниш? Заради дівчини? Заради служби? Заради чоловічого самоствердження? Чи, може, ти вважаєш, що нудотній щоденній рутині немає кращої альтернативи?
Артур переводив погляд з одного обличчя на інше. Він нічого не розумів.
— Е… — . промимрив вартовий, — е… е… не знаю. Я думаю… мені здається… я просто виконую накази. Моя тітка завжди казала, что військова служба — прекрасне заняття для молодого вогона. Дають уніформу, портупею, бластер… І думати ні про що не треба…
— От бачиш, Артуре, — сказав Форд із виглядом людини, що нарешті знайшла правильну відповідь, — а ти вважаєш, що в тебе одного є проблеми.
Артур подумав, що правильніше було б сказати, що в нього були проблеми. Якщо відкинути проблеми, пов’язані із зруйнуванням Землі, і те, що зараз вогон майже задушив його, у нього не було ніяких проблем. А коли його й зовсім викинуть у космос…
— Спробуй стати на його місце, — не вгавав Форд. — На місце нашого бідолашного друга, життя якого цілком складається із марширування й викидання людей з кораблів…
— І горлання, — додав вартовий.
— Звичайно. І горлання, — погодився Форд.
Він приязно поплескав по товстезній руці, що стискала його шию.
— … А він навіть не розуміє, заради чого усе це!
Артур погодився, що це досить-таки прикро. Погодився кивком голови, бо говорити не мав сили.
— Ну, коли ви мені співчуваєте, я гадаю…
— Молодець, — підбадьорив його Форд.
— Але ж, — загудів він знову, — що ви пропонуєте?
— Усе дуже просто! — Форд говорив бадьоро, але повільно. — Слід лише не робити те, що не приносить тобі насолоди. Піди і скажи їм, — вів він далі, — що не будеш виконувати більше ідіотські накази, — він не встиг розвинути свою думку, бо напружена розумова робота вимагала від вогона м’язових зусиль.
— Ууууууууууууммммммммнннннннн, — промимрив вартовий, — мені не до душі подібні розмови.
Форд зрозумів, що рятівний круг вислизає у нього з рук.
— Послухай, друже, дай час, — заторохтів він, — це лише початок. Ми ще багато чого можемо тобі розповісти.
Вартовий знову стиснув їх своїми ручиськами і, згадавши про наказ доставити полонених у шлюзову камеру, попрямував туди. Форд явно допік його до живого.
— Якщо вам байдуже, — сказав він, — то я спочатку виконаю наказ, а тоді повернусь до себе і погорлаю досхочу.
Форду Префекту зовсім було не байдуже.
— Зажди, послухай, — заговорив він швидше. І не так бадьоро.
— Ооооооооооххххххххх, — сказав Артур, не маючи нічого конкретного на меті.
— Та постривай, — не вгавав Форд, — адже на світі так багато цікавого. Музика і живопис, наприклад. Хрррр!
— Чинити опір марно! — гаркнув вартовий. Тоді додав: — Знаєте, якщо все піде гладко, то мене, чого доброго, ще призначать старшим офіцером-горланом. А вакансій і на посаду офіцерів-негорланів не так багато. Краще я буду мовчати.
Вони підійшли до шлюзу — масивного круглого люка. Вартовий почаклував над замком, і люк відсунувсь убік.
— Дякую за пораду, — сказав вогон. — Бувайте! — І він проштовхнув Форда і Артура через люк у маленьку камеру.
Артур, важко дихаючи, упав на сталеву підлогу, Форд кинувся до люка й підставив плече під кришку, що зачинялася.
— Але ж послухай, — закричав він вартовому, — існує величезна кількість речей, про які ти не маєш щонайменшої уяви… Що ти скажеш на… — він відчайдушно копирсався у пам’яті, шукаючи якийсь переконливий приклад. На думку спала мелодія, яку він чув лише в обробці, — П’яту симфонію Бетховена.
— Та-та-та-там, — проспівав він. — Невже в тобі нічого не зворухнулось?
— Нічого, — відповів вартовий, — анічогісінько. Але я проспіваю це своїй тітці.
Він, може, і сказав ще щось, але слова його загубились назавжди. Цієї миті кришка щільно причинилась, раптово зникли усі зовнішні звуки, крім віддаленого гуркоту двигунів.
Форд роззирався довкола, переводячи подих.
— У хлопця великі задатки, — він притулився до холодної стіни шлюзу, — так я й думав.
Артур лежав там, де впав, не підводячи голови. Чулося лише його важке дихання.
— Тепер нам гаплик, так?
— Так, — луною озвався Форд, — гаплик.
— Ти так нічого й не придумав? Ти казав, що збираєшся щось вчинити? У тебе є план?
— О, так, у мене є план, — зітхнув Форд. Артур очікуюче
