Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь - Роберт М. Вегнер
Маг витягнув перед собою долоню, й повітря прорізав сяйливий, наче блискавиця, промінь. Запізно. Кеннет уже був на півдорозі до дна жолоба, з’їжджав разом із невеличкою лавиною каміння і бруду, розпачливо балансуючи руками. Він не дбав про те, чи кинеться за ним решта солдатів, йому не було діла, що може скрутити собі карк і що згідно з планом після залпу з арбалетів вони мали засипати шадорі градом дротиків, а тому краще бути вгорі, а не внизу. Десь на середині дороги до нього дійшло, що все це, схоже, підтверджує загальну думку про рудих. Мав це в дупі. Він саме зрозумів, що сталося з кланом шадорі та хто відповідальний за весь цей кошмар. Хотів лише дістатися до мага. І вбити.
Почув голосний рик: решта загону рушила за ним. Сторчма. Але він був першим. Приземлився на дні жолобу, вихопив меча й кинувся на чародія. Той жорстоко скривився й виставив поперед себе долоню з розчепіреними пальцями, але саме цієї миті за його спиною з’явилися двоє вартівників. Аманделларт розвернувся, з його долоні вирвалося світло і вдарило в солдатів, перетворивши їх на живі смолоскипи. Кеннет крикнув не своїм голосом і кинувся вперед. Маг не витримав, розвернувся на місці й побіг жолобом униз, перестрибуючи мертвих і розштовхуючи живих. Здавалося, що він, як і на льодовику, рухається, не торкаючись землі. Лейтенант побіг слідом. Машинально відбив незграбний удар тупої сокири й рубанув нападника знизу, розсікши щелепу, щоку й очну ямку. Напасник, зарослий чоловік із шаленими очима, випустив держак сокири та заскавулів, хапаючись за обличчя. Кеннет побіг далі, залишивши його своїм людям. Він бачив лише спину чародія, що все віддалялася. На палець розминувся з якимось списом, ударом щита відкинув убік останнього з шадорі, що заступали йому дорогу. Маг уже дістався кінця жолобу, розвернувся і крикнув.
Перед ним з’явився вихор, схожий на невеличкий смерч. Затанцювало підхоплене вгору каміння, земля та шматки грязюки. Кеннет кинувся вбік, перекотився, ледь розминувшись із брилою льоду розміром із людську голову, що саме в нього летіла. Відразу підвівся і з лютим ричанням кинувся на мага. Той удруге відступив, побіг угору гладкою, як стіл, поверхнею, яка десь кроків за двісті обривалася, наче стята ножем. Звідти не було шляху до втечі. Хіба що хтось був чародієм.
Кеннет озирнувся. Останнє закляття вдарило у схил жолобу, викликавши зсув лавини бруду та каміння. Мине трохи часу, доки його люди сюди дістануться. Він переслідував чаклуна на самоті.
Відстань між ними поступово зменшувалася. Двадцять кроків, вісімнадцять, п’ятнадцять. До кручі було все ближче, і Кеннет уже бачив, що не встигне дістатися до мага. Він відчував калатання крові у скронях; повітря, здавалося, загусло, наче смола, а маг усе ще сунув уперед, ніби ковзаючи по льоду.
«Кину мечем, — подумав лейтенант. — Якщо він не зупиниться — кину».
Чаклун затримався на краю прірви й розвернувся із викривленим люттю обличчям.
— Ти! Усе це через тебе! Ти, брудний, паршивий хлопчисько! Якщо хтось має за все заплатити, то це повинен бути саме ти! — повітря навколо нього трохи замиготіло, сніг на відстані в кілька стоп почав парувати. Маг збирав Силу.
Кеннет згорбився й підніс щит вище. Рушив на Аманделларта, не спускаючи очей з його рук. Він був упевнений в одному: маг завжди звільняв чари жестами. На вустах чаклуна з’явилася крива посмішка.
— Тож про Гірську Варту говорять правду. Не маєте ані крихти розуму. Надто дурні, щоб знати, коли відступити, — він наче нехотя клацнув пальцями, і навколо долоні затанцювали невеличкі вогники. — Ти ж знаєш, що зараз станеться, правда? Я вб’ю тебе, а потім перестрибну в безпечне місце — так, як тоді на льодовику. А потім подбаю, щоб жоден з вас не повернувся на інший його бік. Ніхто ніколи не довідається правди, твоя кар’єра скінчиться, а добре ім’я загине. І незважаючи на це, ти не хочеш відступати. Якби ти не був настільки безнадійно жалісним, я, може, відчув би щось схоже на подив.
Кеннет наблизився десь кроків на десять. Він знав, що, попри хвастощі, чаклун мусить бути змореним і тільки й чекає на можливість накласти безвідмовні чари. За спиною Аманделларта скеля ламалася й обривалася вниз, звідки до них долинав плюскіт води. Єдиним шансом втечі для мага була одна зі Стежок Сили.
Удаючи, що поправляє обладунок, офіцер розіп’яв ремінь, який притримував на передпліччі щит.
— Чому, чаклуне? Чому?
Аманделларт опустив руку і глянув на нього як на тварину, що раптом заговорила.
— Оце так, ми несподівано починаємо ставити питання. І звідки в нас взялася ця манера? Ми відмовилися від сліпого виконання наказів і тепер намагаємося зрозуміти, що саме відбувається навколо? Напружуємо замінник розуму, який до цього часу використовували лише для жертя, пиття та пошуків дірки, куди можна було би встромити свій хер? Що ж це ми собі надумали?
Кеннет зупинився за десять кроків від мага, опустив руки і вдихнув глибше, намагаючись заспокоїти ошаліле серце.
— Талант успадковується, — почав він, роблячи півкроку вперед. — Це знають навіть діти. Але як у чародіїв, так і в чародійок є серйозні проблеми з отриманням здорового потомства. Здебільшого вони народжують потворок, змінених Силою. Талант переважно успадковується не прямим шляхом, а через тіток, дядьків та інших рідних. І вже сотні років знайти можливість контрольованої спадковості — це марення будь-якої гільдії чародіїв. Це дало б їй перевагу над іншими: замість того, щоб цілими місяцями, а подекуди й роками розшукувати здібних дітей, можна було б зробити собі племінну ферму. Династії магів, які стають потужнішими з покоління в покоління — і яких стає дедалі більше. І наприкінці ніхто не зумів би їм протистояти.
З обличчя чаклуна зник вираз презирливої вищості.
— Я недооцінив тебе, вартівнику. Що ще ти мені розповіси?
— Шадорі були експериментом. За останні триста років у цьому роді з’являлося кілька магів, тож ви вирішили перевірити, що станеться, якщо їхня кров не буде розріджуватися. Під «вами» я маю на увазі твою гільдію, Братство з Вергенна. Не знаю, чи інші гільдії знали про це, але думаю, що ні. Ви надто
