Острів загиблих кораблів - Олександр Романович Бєляєв

— Не бійтеся, Терніпе. Даю вам слово, що…

— Ні-ні. Нізащо не відкрию. А ось, гм… — і він знизив голос, — якщо ви самі виберетеся звідти, тоді я ні при чому…

— Куди ж я виберуся?

Терпін знизив голос до шепоту:

— У лівому кутку каюти, на висоті людського зросту, є отакий котячий лаз, прикритий фанерною дощечкою. Ви дощечку відірвіть, ну і… А навпроти — Симпкінс, між іншим…

Терніп не встиг ще докінчити фрази, як Гатлінг вже гарячково шарив руками по стінах, знайшов дощечку і швидко відірвав її. В карцер проник промінь світла, Гатлінг піднявся на руках і проліз через вузьке віконце в напівтемний коридор, який виводив на палубу. В стіні навпроти було таке саме вікно, забите фанерою. Чи не гам перебуває Симпкінс? Гатлінг відірвав фанеру і справді побачив визираюче з вікна здивоване обличчя сищика.

— Швидше вилазьте звідти! Чортзна-що таке! Доводиться ще виручати з в’язниці свого власного тюремника! Який ви незграбний! Тримайтеся за мою руку! Ну! Так! Ходімо.

Гатлінг у супроводі Симпкінса увійшов до зали «вибору нареченої» в той момент, коли Слейтон протягував руку до міс Кінгман.

У каюті відбувся рух, потім запала очікувальна тиша. Зловісно-схвильований вигляд Гатлінга обіцяв присутнім, що мають відбутися цікаві події.

— На чому зупинилися вибори? — голосно запитав Гатлінг, стоячи на порозі каюти.

Слейтон здригнувся. Ледве помітна судома промайнула його обличчям, але за мить він вже опанував себе. Обернувшися до Гатлінга, він спокійно сказав, указуючи на міс Кінгман:

— Ви спізнилися. Вона по праву буде моєю дружиною.

— Я протестую. Ви незаконно позбавили мене і Симпкінса свободи і усунули від виборів.

— Ніяких розмов…

Але в натовпі вже починалося хвилювання. У цю мить Гатлінг вперше помітив, що біля Слейтона є своя партія, яка готова підтримати його у всьому, та є і вороги. Вони й кричали про те, що ті, хто щойно прийшли, мають бути допущені до «конкурсу».

— Гаразд! — закричав Слейтон. — Продовжимо наше змагання! — І, стиснувши кулаки, він підняв їх до обличчя Гатлінга.

— Бажаєте помірятися силою?

— Навіть наполягаю на цьому!

Натовп задоволено загудів. Бій мав бути жорстокий.

— На палубу! На палубу! — пролунали голоси.

Усі вийшли на палубу. Обвели коло. Вороги зняли тужурки та засукали рукави. Старий Бокко узяв на себе роль арбітра. Остров’яни, затамувавши подих, стежили за кожним рухом супротивників.

За сигналом вони одночасно зійшлися в центрі кола. Гатлінг повів гарячу атаку. Слейтон методично та якось мляво відбивався.

З натовпу почулися зауваження. В запалі азарту до боксерів почали звертатися на «ти».

— Бережи сили, Гатлінге! Ти побачиш, що Слейтон хоче вимотати тебе і потім прикінчити!

— Гарячністю не допоможеш!

— Слейтон візьме! Молодець наш Фергус! Ого, який удар!..

Чим більше розгоралася боротьба, тим яскравіше виявлялися настрої двох ворожих партій. Вони непомітно розмежувалися: «слейтоністи» стояли вже позаду. Захоплення було таке велике, що натовп повторював жести боксерів, як кордебалет повторює всі на танцмейстера.

Гатлінг справді спочатку гарячкував, — його нерви були перенапружені. Але після кількох помилок він став битися більш холоднокровно. Зате Фергус Слейтон, одержавши кілька ударів від супротивника, розгарячився сам. Тепер їхній нервовий «тонус» врівноважувався, і вже можна було судити про бойові особливості супротивника.

Слейтон був сильніший фізично і ваговитіший; Гатлінг, поступаючись у силі і вазі, був незвичайно спритний і швидкий у рухах. Слейтон нападав рідше, але відчутніше; Гатлінг завдавав низку несподіваних ударів, що плутали розрахунки супротивника. Результат боротьби був неясний. Бокко дав знак перерви. «Слейтоністи» підхопили Фергуса, посадили, зняли сорочку і почали посилено розтирати рушниками. Гатлінга дбайливо оточила інша партія.

Після перерви бій почався знов, із ще більшою злістю. Напруження глядачів дійшло краю. Із боку могло здатися, що боксують не два чоловіки, а все населення острова: всі вони, повторюючи рухи борців, робили випади, відступи, присідання… то нахилялися убік, то кидалися головою в живіт невидимого ворога…

Боротьба добігала кінця, і цього разу явно не на користь Гатлінга.

Слейтон, здавалося, був невичерпний. Він черпав силу з якихось прихованих запасів енергії і завдавав тепер удари з непохитною затятістю. У Гатлінга заплило ліве око від величезного синця, з рота йшла кров. Кілька разів він, здавалося, як мертвий падав на землю, але надзвичайною силою волі підіймався знов, щоб одержати новий удар. Слейтоністи вже святкували перемогу ревом і гулом.

Та раптом Гатлінг, зібравшися на силі, накинувся на Слейтона і завдав йому такого удару в щелепу, що Слейтон, закинувши голову, звалився на підлогу. Проте, насилу звівшись, він став відступати, задкуючи, до борту корабля, намагаючись виграти кілька секунд, щоб відсапатися і знову перейти в наступ. Але Гатлінг, як маніяк, з божевільним, широко розкритим правим оком, притиснув його до борту і тут завдав такого жахливого удару в перенісся, що Слейтон, мотнувши в повітрі ногами, полетів за борт.

Крики жаху та захоплення, глузливі вигуки, регіт, аплодисменти — все змішалося в дикій какофонії.

«Слейтоністи» спішно виловлювали із зелених водоростей своє повержене божество…

Коли він з’явився на палубі, новий вибух криків і сміху зустрів його. Весь мокрий, обплутаний водоростями, він був схожий на утопленика, що пробув понад добу у воді. Обличчя його опухло й було скривавлене. Незважаючи на це, Слейтон прагнув зберегти гідність.

Хитаючись, він підійшов до Гатлінга і простягнув йому руку.

— Ви перемогли! Вона ваша!

Відповідь Гатлінга здивувала всіх присутніх.

— Ні, вона не моя. Я абсолютно не бажаю нав’язувати себе насильно і робитися її чоловіком тільки тому, що вдало вцілив у ваше перенісся!