Острів загиблих кораблів - Олександр Романович Бєляєв

вздовж і впоперек, тягнулися гірлянди водоростей. На повітрі ці водорості Швидко буріли та мали досить жалюгідний вигляд, але, що поробиш, іншої зелені не можна було дістати. Зате столи прикрашало кілька букетів великих білих квітів, що нагадували водяні лілії. Різнокольорові ліхтарі, підвішені до стелі, доповнювали убрання. Довгий стіл був заставлений холодними стравами, вином і навіть пляшками шампанського.

Населення острова буквально збилося з ніг із самого ранку.

До вечора не можна було впізнати всіх цих жалюгідних обідранців.

У кожного з них у заповітній скриньці знайшовся досить пристойний костюм. Ніколи ще не голилися вони так ретельно, не розчісували з таким старанням відвикле від щітки й гребінця волосся, ніколи не переводили стільки мила й води і ніколи так довго не вдивлялися на себе в осколки дзеркал…

Ці осколки відображали найрізноманітніші лиця: і чорне як сажа, лиснюче обличчя негра, і вузькі очі жовтолицього китайця, і роз’їдене сіллю та вітрами обличчя старого морського вовка, і яскраво-червоне обличчя індіанця з витіюватими прикрасами у мочках вух.

Але всі вони — старі і молоді, білі і чорні — думали про одне: «Справді, я непоганий! Чого на світі не буває! І хто знає таємниці капризного серця жінки?»

Одне слово, кожний з них, якими б не були малі шанси, плекав надію зайняти місце нареченого.

Посеред кают-компанії була споруджена трибуна.

Сюди, на це підвищення, рівно о дев’ятій вечора, в білій сукні, як і належить нареченій, була зведена міс Кінгман у супроводі Іди Доде і Меггі Флорес.

При її появі заспівав хор. Цей спів не відрізнявся стрункістю, він був для музичного вуха Вівіани навіть жахливим, зате хористів не можна було дорікнути в браку натхнення. Гойдалися ліхтарі та колихалися прапори, коли кілька десятків хрипких і сиплих голосів ревли і гриміли: «Слава, слава, слава!»

Бліда, схвильована і похмура, піднялася «наречена» на високий поміст.

Слейтон звернувся до неї з необхідною в таких випадках промовою. Наголосив на «непорушності» закону про те, що кожна жінка, яка потрапила на Острів Загиблих Кораблів, має вибрати собі чоловіка.

— Можливо, міс, цей закон вам видасться суворим. Але він необхідний і, зрештою, справедливий. До видання цього закону питання вирішувалося правом сили, поножовщиною між претендентами. І населення острова гинуло, як від епідемії…

Так, все це було, можливо, і розумно, але міс Кінгман було від цього не легше. Її очі мимоволі шукали підтримки. Але ні Гатлінга, ні навіть Симпкінса вона не бачила серед присутніх. Слейтон помітив цей погляд і посміхнувся.

Кожний претендент мав з уклоном підходити до нареченої і чекати відповіді. Рухом голови одним відповідала «так» чи ні».

Один за одним потягнулися наречені. Вся ця низка викликала в міс Кінгман тільки жах, огиду, презирство, іноді й мимовільну посмішку, коли, наприклад, перед нею з’явився з паличкою в руці, «в якнайкращому вигляді», найдревніший поселенець острова — італієць Джуліо Бокко.

Слід сказати, що Слейтон боявся в душі цього Мафусаїла як конкурента. Справді, в Бокко були шанси. Вівіана, дивлячись на нього, забарилася з відповіддю, ніби щось обдумуючи, але потім так само зробила негативний жест головою і тим, не знаючи того сама, врятувала життя Бокко, оскільки в цю коротку хвилину вагання Фергус Слейтон уже вирішив «позбутися» Бокко, коли щастя випаде на його долю. Всі продефілювали перед міс Кінгман. Останнім з’явився Слейтон…

Але міс Кінгман, ковзнувши оком по його постаті, рішуче струсонула головою.

— Ні.

— Ого! Ось так штука! Що ж тепер робити? — почулися вигуки.

Слейтон був розлючений, але стримував себе.

— Міс Кінгман не побажала вибрати нікого з нас, — сказав він із зовнішнім спокоєм. — Але це не може відмінити наших законів. Доведеться змінити тільки спосіб вибору. Я пропоную ось що: міс Кінгман має стати моєю дружиною. Якщо ж хто-небудь бажає змагатися зі мною за неї, хай виходить, і ми поміряємося силою. Хто переможе, той і одержить її, — і Слейтон, швидко засукавши рукави, став у бойову позу.

Хвилина минула у вичікувальному мовчанні.

І раптом при загальному сміху старий Бокко, скинувши костюм, сміливо кинувся на Слейтона. Натовп оточив їх. Видно було, шо Бокко був колись хорошим боксером. Йому вдалося вправно відбити кілька ударів Слейтона. На третьому випаді, віті навіть сам завдав досить відчутного удару Слейтону в щелепу знизу, але тут же покотився на підлогу від сильного удару в груди. Він був переможений.

Слідом за ним вийшов новий претендент — ірландець О’Гара. Він був дужий, широкоплечий чоловік і вважався одним з найкращих боксерів.

Бій розгорівся з новою силою. Але Слейтон, сильний, спокійний і методичний, невдовзі осилив і цього супротивника. Обливаючись кров’ю, О’Гара лежав на підлозі, випльовуючи вибиті зуби.

Третього суперника не знаходилося…

Перемога залишилася за Слейтоном, і він підійшов до міс Кінгман і протягнув їй руку. Вівіана похитнулася і вхопилася за руку старої Доде-Терніп.

VI. ПОРАЗКА СЛЕЙТОНА

Гатлінг сидів у темному карцері, обдумуючи своє становище. В цей час у двері хтось тихо постукав.

— Містере Гатлішу! Це я, Аристид Доде-Терніп… Як ви себе почуваєте?

— Дякую вам, Терніпе. Чи не можете ви сказати, день зараз чи ніч?

— Вечір, містере Гатлінгу. І, можна сказати, високоурочистий вечір. Міс Кінгман вибирає собі чоловіка… Все чоловіче населення бере участь у цій церемонії, за винятком двох одружених: мене і Флореса. Тому нам і доручили чергування: мені — біля вашої камери ув’язнення, а Флоресу — біля Симпкінса.

— Послухайте, містере Терніп, відкрийте мені двері.

— З найбільшим задоволенням зробив би це, але не можу. Боюся. Ви не знаєте Слейтона. Він розплющить мене