Колір магії - Террі Пратчетт

Юрба зацікавлено спостерігала. День обіцяв бути приємним.

Ринсвінд повільно обернувся, відчуваючи, як вістря меча ковзає по його ребрах. По інший бік леза він упізнав Стрена Візела — злодія, лютого головоріза, невдоволеного претендента на титул найбільшого мерзотника в світі.

— Здоров, — сказав він мляво. За кілька ярдів[24] від них він помітив кількох непривітних чоловіків, що піднімали кришку Багажу і збуджено тицяли на торбинки із золотом. Візел посміхнувся. Це ще більше спотворило його перетяте шрамом обличчя.

— Я тебе знаю, — сказав він. — Чарівник-пройдисвіт. Що то за Річ?

Ринсвінд зауважив, що кришка Багажу ледь тремтіла, хоча вітру не було. А він усе ще тримав у руках коробку, що робила знімки.

— Оце? Це робить картинки, — весело відповів він. — Гей, ану поусміхайся отак ще хвильку, гаразд? — він хутко відступив назад і націлив на нього коробку.

Візел вагався якусь мить, а тоді гаркнув:

— Що?

— Усе гаразд, просто всміхайся отак ще трохи... — попрохав Ринсвінд.

Злодій засумнівався, а тоді щось пробурчав і опустив меча. Пролунало клац у супроводі переляканого вереску на два голоси. Ринсвінд не озирався, побоюючись, що побачить жахливі речі, як йому підказувала інтуїція, тож на той момент, коли Візел повернувся по нього, він вже був на іншому боці площі і навіть не думав зупинятись.

Альбатрос велично спускався з-під хмар широкими, повільними змахами крил, втім, цей спуск ганебно закінчився шквалом пір’я та глухим звуком, коли він важко гепнувся на свою платформу у пташиному дворі Патриція.

Доглядач птахів, подрімуючи на сонці і зовсім не сподіваючись отримати ще одну заморську звістку сьогодні — так швидко після тієї, що надійшла вранці, схопився на ноги і почав вдивлятися в небо.

Через кілька секунд він мчав коридорами палацу, тримаючи в руці капсулу з повідомленням і — через недбалість, спровоковану несподіванкою — посмоктуючи на тильному боці долоні дошкульну рану від удару дзьобом. Ринсвінд чимчикував провулком, не зважаючи на сердиті верески, що лунали зі знімкувальної коробки, потім перемахнув через високу стіну — від чого його обшарпана мантія тріпотіла навколо нього, наче пір’я скуйовдженої галки. Він приземлився у передньому дворі крамниці з килимами і, розкидавши на своєму шляху крам та покупців, вигулькнув через чорний вхід на її іншому боці з вибаченнями напоготові, після чого прослизнув ще одним провулком, і коли вже було збирався бездумно пірнути у води ріки Анк, — спинився, небезпечно балансуючи біля самого краю води.

Кажуть, існують певні загадкові ріки, один ковток води з яких може коштувати людині життя. Долаючи щоразу свій бурхливий шлях через двоєдине місто, ріка Анк цілком могла виявитись однією з таких рік.

У далині до обурених криків додалася пронизлива нота жаху. Ринсвінд відчайдушно озирнувся навкруги, чи нема десь поблизу човна або поручня на гладких стінах обабіч нього. Він потрапив у пастку.

Непрохане, з глибин його свідомості почало виринати заклинання. Було б неправдою сказати, що він колись його вивчив: це воно його вивчило. Через той епізод його виключили з Невидної академії: побившись об заклад, він насмілився зазирнути у сторінки «Октави»[25] — останньої наявної копії особистого гримуару[26] Творця (поки бібліотекар Академії був зайнятий іншими справами). Заклинання вискочило зі сторінки і тут же глибоко врізалося у його розум, звідкіля навіть спільні зусилля талантів Факультету медицини не змогли його дістати. Які саме чари то були — вони також не могли впевнено сказати, окрім факту, що це було одне з восьми основних заклинань, хитромудро вплетених в саму канву часу та простору як таких.

Відтоді заклинання виявляло тривожну властивість: коли Ринсвінд почувався стомленим, а особливо коли йому загрожувала небезпека, воно домагалося, щоб його промовили.

Він заціпив зуби, та перший склад десь у кутику рота вже пробивався назовні. Його ліва рука мимовільно піднялася догори і, коли довкола нього закрутився вихор магічної сили, почала сипати октаринові іскри...

Багаж метнувся за кут, задіявши усі свої кількасот колінець, що рухалися швидко і злагоджено, наче поршні.

Ринсвінд позіхнув. Заклинання вмерло, так і не народившись.

А скрині, здавалося, анітрохи не заважав ні декоративний килимок, похапцем накинутий на неї, ні злодюга, якого вона волочила за собою, защемивши йому руку кришкою. Це був, у прямому розумінні, мертвий вантаж. В іншому місці з-під кришки стирчали рештки того, що колись було двома пальцями, — невідомо чиїми.

Багаж зупинився за кілька футів[27] від чарівника і за хвилю сховав свої ніжки. У нього не було очей, принаймні таких, щоб Ринсвінд міг помітити, однак він був впевнений, що Багаж пильно на нього дивиться. В очікуванні.

— Киш! — сказав він безсило. Багаж не поворухнувся, зате його кришка зі скрипом відчинилася і виплюнула мертвого злодія.

Ринсвінд пригадав собі золото. Ймовірно, скрині потрібно було мати господаря. Невже вона обрала його, за відсутності Двоцвіта?

Починався відлив, і тепер він бачив, як у жовтому вечірньому світлі різний непотріб спливав по воді вниз до Річкової брами, розташованої якихось сто ярдів нижче за течією. Це було секундною справою — відрядити мертвого злодія в останню подорож водами Анку. Навіть якщо його пізніше знайдуть, навряд чи це когось зацікавить. А от акули у гирлі ріки звикли до регулярних і ситних сніданків.

Ринсвінд дивився, як тіло відносить водою, і обмірковував свій наступний крок. Багаж, напевне, уміє триматись на воді. Все, що йому треба було зробити, — це дочекатись сутінків, а тоді вислизнути, коли вода спаде. Нижче по ріці було чимало місць, де він міг вибрести на берег, ну а тоді — якщо Патрицій і справді розіслав про нього попередження, змінити одяг, поголитись — це мало б вирішити проблему. В будь-якому разі є й інші землі, а в нього є мовний хист. Хай лиш він добереться до Химерії чи Ґоніму, чи Екелпону[28], і жодна армія не зможе його повернути. А тоді — багатство, комфорт і безпека.

Звісно, була ще проблема з Двоцвітом. Ринсвінд дозволив собі відчути сум, втім ненадовго.

— Могло бути й гірше, — сказав він, наче прощаючись. — Це могло б статися зі мною.

Він хотів рушити з місця, аж раптом виявив, що його мантія зачепилась за якусь перешкоду.

Витягнувши шию, він побачив, що за її край міцно вхопилася кришка Багажу.

— О, Ґорфале, — привітно сказав Патрицій. — Заходь. Сідай. Може, я вмовлю