Крок вікінга - Наталія Іванівна Околітенко

Він дістав птаха. Потримав у руках маленьку грудочку життя, відчуваючи, як під пальцями б’ється наполохане серце; голуб принишк, ніби дослухаючись до людського тепла. Обережно відступивши від небезпечного місця, поклав його на траву. «Не очуняє — заберу з собою». Але птах свічкою щугнув угору, і тиша зразу згасила фурчання його крил.

Уже спустившись донизу, хлопець пожалкував, що не взяв на пам’ять примітний сірий камінець, і раптом точнісінько такий побачив під ногами. Піднявши його, поклав до кишені.

Тихі обриси далеких скель, примарне видиво коня із зіркою на спині, слід, який залишив голуб на густо-бузковому небі, — усе це потоком радості ринуло в душу, змітаючи все, що відмежовувало від світу, що заважало злитись із його барвами та розчинитись у звуках…

Отож лама уважно подивився на Миколу, але начальник експедиції звівся й подякував за гостинність.

— Коли не проти, ми ще раз завітаємо до вас з самого ранку, бо сьогодні, на жаль, запізно вибрались.

Лама ввічливо кивав головою, виводячн гостей за поріг, в останню мить він притримав Миколу і, чомусь озирнувшись, сказав:

— Той камінь… Він справді несе в собі велику силу й дає багато, дуже багато, але… Та я не зважусь вам щось порадити, бо ж справді, що я спроможний — порошинка у грі космічних сил. Самі думайте, як зберегти неоцінний скарб, інакше…

— Не відставать — наказав уже знизу Іван Кирилович. — Бо ніч надходить.

— Спасибі! — гукнув Микола до лами, наздоганяючи товаришів.

Днів зо два по тому, коли всі влаштувались навколо вогнища пити традиційний чай, начальник експедиції сказав:

— Гадаю, тепер із чистою совістю можна визнати, що ця ділянка неперспективна. Завтра писатиму звіт.

Над вогнищем густо роїлись іскринки, відкндаючи мерехтливі довгасті тіні, й від того хлопці почувалися ніби в ятері з тепла й особливого затишку, який виникає між людьми, котрі подолали разом чимало доріг. Розмовляти нікому не хотілося, лиш Ігор, зручно вкладаючись горілиць, кинув:

— Та певно…

У Миколи раптом закалатало серце:

— А я не згоден! — сказав він. — Квадрат А-8 досліджений погано, а там щось є.

— Отак? — Ігор втупився в нього очима, в яких буйно відсвічував вогонь. — Може, й покажеш, де там є оте «щось»?

— Може, і покажу.

— А! Ти ж у нас геній інтуїції… Де вона була, коли ми ходили цим хребтом уздовж І впоперек? Вигадав!

Начальник замирив їх:

— Ось що, хлопці. Чому б і справді вам не навідатись до того квадрата, щоб не лишалось сумнівів? Удвох. Доки ми приводимо до ладу своє хазяйство.

Він знав, куди поцілити. Ігор ладен був іти світ за очі, аби лиш не займатися камералкою, — тож суперечка всохла на пні. Другого дня, деручись козячою стежкою слідом за Миколою, він почувався хлопчаком, який втік з нуднючого уроку.

…Миколу переймало дивне почуття. Воно не зникало ні від тверезого аналізу, ні від втоми, ні від порожніх балачок, ні від усвідомлення відстані. Здавалося, навіть коли б їхня партія повністю згорнула свою роботу і, повернувши до господарства взятих на тимчасове користування коней, подалася до залізниці, незрима ниточка все одно тримала б його на припоні до цих гір, висотуючись із захованого в надрах клубочка. Нічого собі клубочок! Міг поклястися, що то було величезне родовище, й відкрити його — рідкісне везіння, яким може похвалитися дуже небагато геологів. Ніби якийсь нерв озивався в ньому на невідоме випромінювання: холодно — тепліш — іще тепліш… — гаряче! Але чому прилади майже нічого не показують? Якась особлива аномалія, чи що?

— Ти задоволений? — спитав Ігор, сідаючи на плаский камінь у затінку гори, що низько нависала над стежкою. — Як там твоя інтуїція — мовчить? Пора б уже й відпочити.

— Може, й задоволений, — повільно мовив Микола. І несподівано для себе додав: — Слухай, ти справді відпочинь тут трохи, а я все ж таки зазирну за он той шпичак. Зазирну й хутенько повернусь.

— Про мене… — Ігор витягнувся на повен зріст, підклавши під голову рюкзак, і запалив цигарку.

Микола зрадів, що він так легко позбувся товариша. Те, що ціла геологічна партія шукала стільки днів, аж дихало на нього жаром, й хотілося скоріш лишитися на самоті, віч-на-віч із таємницею, яку мали йому відкрити гори. Дивовижна розпростореність, що її відчував у собі звідтоді, як врятував голуба, робила тіло майже невагомим, а рухи напрочуд точними: незчувся, як вибіг на невеличкий перевал. Зблизька шпичак був масивний і не такий гострий, як здавалося здаля.

Внизу лежала весела полонинка, посеред якої стриміло щось схоже на колону античного храму. Знайоме урочище — він уже підходив до нього з протилежного боку, та чомусь одразу загубив дорогу: здавалося, що й кущ деревоподібної півонії на виступі ущелини, й рожеві, розмаяні вітром по траві пелюстки йому примарились, як білий кінь, що зненацька з’явився серед хмар у промінні призахідного сонця.

Видовище й зараз було фантасмагоричним; тримаючись за шпичак, Микола нахилився, намагаючись запам’ятати всі деталі, й раптом помітив червону ниточку струмка, зав’язану навколо схожого на колону каменя. До нього вела звірина стежка, що тягнулася з кущів багна, які буйно росли на схилі: спуститися вниз було зовсім легко.

Червона глина, налипнувши на долоні, мовби пофарбувала їх у ритуальний колір якогось таємничого дійства. Не обтираючи рук, Микола сів на траву, з насолодою вбираючи в себе її свіжість.

От і знайшов. Хребет мав залізне серце, і, припавши вухом до землі, можна було вловити його биття. От І знайшов… Чи не була передчуттям цієї ось хвилини та радість, що цвіла в ньому останнім часом?

«Знайшов ти, а почесті, а премії, а нагороди дістануться всім і насамперед начальнику експедиції, — раптом майнула думка. — Хіба це справедливо?»

«Звичайно, справедливо, бо ж ми разом шукали».

Але чужий, надто тверезий голос не вгавав:

«Досі ти був рядовим геологом, котрого