Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський

Можливо, так і у Всесвіті, якщо досліджувати його не тільки зсередини, але і ззовні, пощастить відшукати декілька головних причин розвитку, головних стимулів і, тримаючись за них, мов за провідні нитки в лабіринті, прийти до єдиної відповіді? Або ж нічого не вийде, і, смикаючи за ці нитки, я уподібнюсь мусі і ще більше заплутаюсь у павутинні сумнівів?”

Юрій зупинився. Він не міг і кроку ступити, не міг руху зробити, настільки безглуздою здалася йому вся його витівка. Він увімкнув усі свої органи і побачив світ доокола себе грімкотливим і виблискуючим у музиці радіації. Світ звивався в радіохвилях, вивергав потоки часток, зіштовхувався, спалахував зеленими та оранжевими звуками. Він був розкладений у колонки цифр, зібраний у пучки формул, у пилоподібні та синусоїдальні запахи, відбивався в кривих дзеркалах своїх згинів, у плинній і студеніючій теплоті, що виконувала танок смерті.

Та скільки він не вслуховувався в зелені шарпані звуки, в мелодію вогню та сліпучих завихрень, скільки не сприймав ласкавих і колючих, загрозливих хвиль, скільки не вдивлявся в танок трикутників і зрізаних конусів, у ревучі водоспади цифр, не було не тільки відповіді, але й підказки. Світ навколо нього вибухав і гримів, зміївся і кусав сам себе за хвіст, утиканий зірками, мов реп’яхами, народжував і вбивав себе, воскресав і розцвітав суцвіттям, але не розкривався. Світ був байдужий до нього, сигома.

Тоді він зібрав воєдино всю міць своєї далекобійної уяви, сполучаючи її з найточнішими і найбезстороннішими аналізами, об’єктивними, мов холод вічної ночі, і спробував побачити світ таким, яким він буде там, куди він має устромитися. На нього навалилося крижане обпалююче безгоміння, байдужість якого він добре уявляв. Страх заморозив йому душу — він уперше злякався, що й там не знайде відповіді.

І коли він уже опустився, вже розчарувався, вже впав у відчай, уже хотів замкнутися, ніби у коконі, в малій людській сутності, якої ледве встиг набути, сама собою виникла в пам’яті одна з найкоротших фраз, одна з найнепомиль-ніших істин, подарованих йому людством: “зупинка — смерть”.

І він знову рушив уперед.

Починався коридор між вежами, що вів до стартового майданчика. В кінці коридора знаходився пост № 1. Юрій помітив здалеку маленьку жіночу постать. Неясне почуття виникло у нього. В цьому почутті були й тривога, і жаль, і — що явилося, як удар грому, — чекання радості. Все це промайнуло, зникло, бо в наступну мить пам’ять проявила і співставила зображення із зразками, які знаходились у ній, — і Юрій упізнав Алю. Він мав би у відповідності із своїми намірами просто навести поле, ласкаво оповити ним її і зробити те ж саме, що зробив з патрульними.

Він подумав:

“…Я не повинен затримуватись ані на мілісекунду. Адже все розраховано без допусків. Я ввійду у підпростір у момент Великого протистояння. Лише тоді я зможу виявити Горловину…”

“…Для неї краще не зустрічатися зараз зі мною, не прощатися. Вона плакатиме і говоритиме непотрібні й безпорадні слова. Аля має рацію: для неї важливіший її всесвіт. Він спорожнів. Мабуть, немає нічого страшнішого за спорожнілий всесвіт…”

“…Що зі мною коїться? Як розшифрувати мій стан? Одночасне включення різних програм, у тому числі протилежних і суперечливих? Схоже на те, що я пережив отоді вночі…”

“Висновок: найрозумніше — навести поле”.

Так він подумав, проте не навів поля, і Аля впізнала його. Вона не кинулася назустріч, не зраділа. Тяжко зітхнула і випросталась, опустивши руки.

“От і розплата за мою нерішучість”, — подумав він і запитав:

— Вони тобі сказали про мене, пояснили, хто я такий?

Не чекаючи на її відповідь, підтвердив:

— Вони мовили правду.

Аля подивилася на нього з жалем, як мати дивиться на нерозумного сина.

— Це не має значення.

— А що має значення?

— Не треба говорити про це, — її губи тремтіли, а очі раптом усміхнулися таємним думкам.

Юрій відчув, як його охоплює і підносить хвиля божевільної радості від того, що він бачить Алю, бачить, як тремтять її уста й усміхаються очі. “Безліч протилежних і суперечливих програм, — майнула думка. — І я — тріска в їхньому вирі…”

Він нічого не робив, аби виборсатися з виру. Стояв і дивився на неї зверху вниз, бачив пасмо, що впало на чоло, зморщечку на носі, западинку на нижній губі…

Тиша була крихкою, як весняний льодок. Дуже далеко, аж під обрієм кричав птах.

— Що ти робив увесь цей час?

— Пізнавав людей. Удосконалював себе. Ставав сигомом.

— Ти не змінив своїх намірів?

Він поклав їй руку на плече, і Аля пригадала її гарячу ласкаву вагу.

— Я не міг змінити своїх намірів. Я створений для них.

Він відчував, як навально минає час — час, розрахований ним із такою старанністю, час, необхідний для здійснення задуманого. Та замість того, щоб скоріше розпрощатися з нею, він сказав:

— Я зрозумів одну важливу істину, яку знають усі люди. Наш спільний знайомий Михайло Дмитрович мовив би, що нове — це добре забуте старе. — При цьому Юрій пожував губами і справді нагадав чимось Михайла Дмитровича. — Виявляється, ще вчені старожитності розуміли: людина — не тільки син Землі, але й дитя космосу. Її, як і все на Землі, як і саму Землю, породив космос, і, значить, її здоров’я і життя нерозривно пов’язані з космосом. Однак цю істину почали занадто звеличувати, її вбрали в золочені