Сигнали з Всесвіту - Володимир Бабула

Краус люто зиркнув на нього, але промовчав.

Нарешті гори розступились, і в прохід зазирнуло проміння оранжевого сонця. Гладінь води спалахнула, немов ріка перетворилась на потік розплавленого золота. Біля підніжжя гір повзла легенька імла. До берегів знову під ступили джунглі. В них копошились всілякі звірята, а над деревами літали ширококрилі велетенські птахи,

— Зупинись на хвилинку, щоб можна було роздивитись! — владно наказав Краус.

Мак-Гарді вимкнув двигун і злякано обернувся:

— Ти помітив щось підозріле?

— Гадаю, що треба послати тебе назад, до матусі. Схаменись, чоловіче! — розгнівався Краус.

— Тільки своєю хоробрістю надто не козирись! — втрутився в розмову Грубер. — Ми тут надто вже під ударом. З берега нас, певно, тримають на мушці. Я хотів би відчути твердий грунт під ногами.

Краус з хвилину міряв його зневажливим поглядом:

— Можливо, ти правий!.. Але я не люблю боягузів, — сказав він більш сумирним голосом, щоб виправдати себе. — Мак-Гарді, заверни, будь ласка, до правого берега. Я огляну його сам. А ви тим часом будьте напоготові. Повернусь швидко.

Він вискочив просто на вогкий пісок і почав обережно просуватись вперед, до заростей.

Біля першого ж куща Краус сполохав чудного птаха, який огидно засвистів і піднявся вгору. У відповідь на його застережний сигнал чкурнули врозтіч численні звірята; гілки з величезним листям загойдалися під тілами дивовижних плазунів. За мить все знову замовкло.

— Людей тут, мабуть, немає, — сказав сам до себе Краус. — Принаймні ніщо не свідчить про них, та й звірі були зовсім спокійні.

Зробивши кілька кроків, він нерішуче зупинився. Обіперся спиною об товстий лускатий стовбур високого дерева, щоб мати захисток ззаду, і уважно оглянув кущі перед собою та плетиво гілок над головою.

На одному з кущів його увагу привернули довгасті плоди, які дуже скидалися на наші банани. Їх світло-жовтий колір різко відрізнявся від зелені листя. Краус зірвав один.

— Справді, це банан! — зрадів він, знімаючи жовту шкірку. — А який чудесний, м'який! Мабуть, уже достиг…

Він хотів уже вп'ястися зубами в пахучу м'якоть, але затримав банан біля рота. А що, коли він отруйний? Адже зростав у зовсім іншому середовищі…

Але спокуса була надто велика: скільки років не доводилось бачити свіжих фруктів!

Краус відкусив маленький шматочок і обережно перекидав його на язиці. Смак і запах справді нагадували банан. Про небезпеку він більше не думав.

— Чого це він там так довго? Чи не трапилось з ним чого? — стурбувався Грубер: минуло півгодини, а Краус все ще не повертався.

— Я теж цього побоююсь, — озвався і Мак-Гарді. — Побіжи-но за ним, подивись. Якщо побачиш щось підозріле, — стріляй. Тоді й я поспішу на допомогу.

Тільки-но Грубер зайшов до лісу, як почув голос, що лунав із заростей.

«Краус… З ким це він там розмовляє?» Грубер зупинився, нашорошив вуха. Тепер уже було чути краще.

— …Так що, золотенькі, золотоголовенькі, — як я вам подобаюсь? Ну, тільки не соромтесь, квартянчики! Адже я вам нічого не зроблю. Я не такий злий, як це про мене дехто думає. Ось побачите, що ми будемо добрими друзями… Так, так! Ви будете працювати, а я буду вам радити… А отим двом, що зараз ловлять гав на «Ластівці», — тим ви не дуже вірте!..

Грубер схопився за голову і помчав до літака.

— Краус розмовляє з квартянами! — вигукнув він до Мак-Гарді.

— З квартянами?.. Де?.. Як?!

Грубер мовчки показав на джунглі. Обидва вже хотіли бігти туди, коли це з'явився Краус. Він ішов важко, нетвердою рукою притримувався за гілки та листя. До грудей притискував кілька в'язок жовтих бананів.

— Хелло, друзі, гей! — вигукнув він хриплим голосом. Мак-Гарді з Грубером побігли йому назустріч і взяли під пахви.

— Ну й набрався ти! Де взяв горілку? — розпитував його Мак-Гарді.

— А де ти взяв оці банани? — здивувався Грубер. Краус описав рукою криву лінію і каламутними очима примружився на спільників:

— Це все — квартяни, золоті хлоп'ята! Ми випили, закусили… Візьміть собі теж, — ткнув він в'язку бананів Груберу. — А… вам… посилають вам привітання!

— Привітання? А де ж вони самі? — недовірливо похитав головою Мак-Гарді.

— Там… ген… — махнув рукою Краус, сів на пісок і одразу ж заснув.

Його перенесли до літака і поклали на підлогу.

— Зроби йому аналіз крові, коли б він, бува, не отруївся! — сказав Мак-Гарді.

Результат дослідження був надзвичайним: в крові Крауса виявився великий процент алкоголю.

— Нічого не розумію! — знизав плечима Мак-Гарді. — Не віриться, щоб квартяни при першій зустрічі дали йому горілки! Але все-таки де ж він її взяв?

— А чому ти не віриш? Цілком можливо, що за нами стежать вже давно, а на нього чекали в джунглях, щоб напоїти…

— Почекаємо, поки прочумається, — може, потім нам розповість більше. П'яному чого тільки не приверзеться! Але якщо він таки зустрів квартян і вони й справді гостинні люди, — можемо їх не дуже боятись. Що скоріше потрапимо до їхнього селища, то краще.

«Ластівка» знову рушила в путь. Ріка повертала то ліворуч, то праворуч. Високі гори, повз які втікачі пропливали раніше, губились у сріблястому тумані над обрієм. Широко й далеко простягалась неозора долина. Праліс на правому