Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський

Вони попрощалися друзями.

Михайло Дмитрович старанно відводив погляд від чоловіка, який сидів навпроти. Він знав, що по його очах той зразу все зрозуміє. “А правда нам зараз не потрібна, — думав учений. — Правда зараз для нас — сліпуча вершина, а сходження ми відклали на потім. Нас влаштовує нестійка рівновага — ані брехні, ані правди. В даний момент важливо лише те, з чим він прийшов: ліки і рецепт їх виготовлення. Але чи знімає це з нього підозру в причетності до епідемії? Чи його прихід з ліками до мене — бажання спокутувати провину? І ще одне запитання: чи знає він взагалі, чи здогадується про те, в чому підозрюють його? Чи він єдиний вовк серед коней, якому приписують з’їдення вівса, чи єдиний кінь серед вовків, який буцімто їв м’ясо? І що він у такому разі думає про людські підозри?”

Прямий ніс, тверді опуклі губи, швидка гра лицевих м’язів, яка різко змінює вираз обличчя — ніби маски надіває. І лише крізь його очі, які змінюються ще швидше, можна впіймати момент, заглянути в глиб його єства, торкнутися того, що колись було сірою з різнокольоровими прожилками речовиною, котра росла в колбі, мов дріжджі, — тоді ще безпорадною, беззахисною, але вже з прихованою страшило вибуховою силою.

“Батько вдивляється в дітище, — подумав Михайло Дмитрович про себе в третій особі. — В дітище, котре перестав розуміти. Назовсім? Чи розуміння можливе?”

Він залишився незадоволений своїми думками: “Якщо ми не зрозуміємо його, то на який контакт з розумними інопланетними істотами можна сподіватися? Він — дитя людського розуму, син людський”.

Почувся протяжливий негучний гул, приглушений подвійною пластмасою вікна. В синьому небі залишилася тануча смуга. Це з малого ракетодрому відлетів корабель на Місяць.

Михайлові Дмитровичу прийшла в голову шалена думка. Він не знав, що подібна думка виникла і в його гостя.

— Дуже шкодую, що ви не можете назвати автора цих ліків, — сказав учений, думаючи: “Чи зблизимося ми хоч трішки після його візиту? Чи правильно він витлумачить мою поведінку? А може, вирішить, що я не збагнув, хто переді мною? Це дуже важливо. Адже, йдучи до мене, він мусив припустити, що я спробую затримати його”.

— Не уповноважений, — відповів гість і різко підвівся з крісла. Здавалося, крісло вистрелило ним.

Підвівся й Михайло Дмитрович. Тепер він дозволив собі заглянути у вічі гостю. І зразу перестав сумніватися: “Він усе розуміє. Можливо, навіть більше, аніж я припускаю. В усякому разі він знає, що я вдаю, наче не впізнав його. Та чи зрозуміє він і те, чому я так роблю?”

І зразу ж Михайло Дмитрович засоромився власних сумнівів: “Виходить, я не вірю в нього? В сина, котрого створив таким могутнім, щоб зумів доконати недоступне для мене? І коли намір удався, я злякався… Його? Себе?..”

Він повільно простягнув руку, і Юра обережно потиснув її.

Тінь Михайла Дмитровича лежала поміж ними, як обриси прірви, і рука здавалася мостом…

Вийшовши з будинку, Юра сів на лаву в скверику. З вікон квартири Михайлові Дмитровичу було добре його видно. Він просидів непорушно понад годину. За цей час учений міг викликати сюди полковника Тарнова і його помічників.

Юрій діждався, поки повз лаву пройшов Михайло Дмитрович, бережливо несучи пузатий портфель. Учений не дибився в його бік, удаючи, що нічого не помічав. Юрина тінь випросталась, виросла, накрила тінь Михайла Дмитровича. Вчений зупинився, очікувально дивлячись на Юру.

— Мені здалося, що ви весь час хотіли мене про щось запитати, але не наважилися, — сказав Юрій.

Його очі зробилися лукаво-веселими, наче він дізнався про співрозмовника щось дуже смішне і готувався розповісти йому про це. Михайла Дмитровича образив його погляд, і він, не даючи волі почуттям, швидко відповів:

— Ви маєте рацію. Мені хотілося взнати про те, як ви думаєте, які алгоритми лежать в основі вашого мислення. Яким чином ви приходите до несподіваних висновків?

Юрин погляд змінився. У ньому з’явилася задума.

— Я вже намагався сформулювати це на папері. Та поки що формулювання виходять погано. Чи то я не досить знаю мову, чи то в ній не вистачає слів. Усе зводиться до того, що я стараюсь якомога менше виосібнювати, вичленяти. Силкуюся відчувати навколишній світ як нерозривну цілісність. Адже він і є таким.

— Відчувати — це не значить мислити, — заперечив Михайло Дмитрович.

— Кожна істота відчуває світ через органи почуттів, а вони цілком певні, — відказав Юрій. — Таким чином, уже на цьому етапі істота не може відчути світ цілісним, а виосібнює в ньому частини. Коли ж людина міркує, роздумує, вона виосібнює ще більше: спочатку ділянку, над якою замислилася, далі — елементи для роздумів.

— Дозвольте, я перекладу ваші слова на професійну мову, — усміхнувся Михайло Дмитрович. — Мозок вибирає інформацію, необхідну для розв’язання даної проблеми, і відкидає несуттєву.

— А коли серед “несуттєвої” інформації міститься та, від якої залежить істинне розв’язання проблем?

— Еге ж, так може бути, — погодився Михайло Дмитрович. — Але ж наш мозок здатний переробити лише певну кількість інформації. І тут нічого не вдієш.

— Ви хотіли дізнатися про головну відмінність між нами, — мовив Юрій. — Про відмінність, яку самі створили, аби подолати те, з чим “нічого не вдієш”. Так от, по-перше, ця відмінність вимірюється кількістю інформації, котру істота спроможна сприйняти і переробити за одиницю часу.

— А по-друге?

— Друге — алгоритм. Але я не можу сформулювати словами відмінність. Бачу суттєве в тому, що вам видається несуттєвим. Даруйте, я не можу викласти проблему зрозуміліше. Не знаю, як це зробити. З моєї точки зору, людина сприймає речі і явища через когось. Іноді “хтось” — вона сама, інколи, аби сприйняти, їй треба перетворитися на когось. Іноді “хтось”