Веселка тяжіння - Томас Пінчон

останнім часом їх дедалі більше, тож цієї миті вони навіть не дивляться одне на одного. Катьє Борґесіус блукає поглядом десь далеко в морі, й не збагнеш, що з нею відбувається. Якось невиразно Пойнтсмен її побоюється, досі не знає, що вона не має жодних важелів впливу. Багато чого не знає. Зараз він найбільше, мабуть, переймається її зв’язком, ну, якщо такий, звісно, є, з Піратом Прентісом. Він кілька разів приїжджав до «Білої візитації», питав про неї досить-таки цілеспрямовано. Нещодавно, коли ПОТІК відкрив нове лондонське відділення (і якийсь дотепник, либонь, той самий малолітній бевзь Веблі Сільвернейл, уже встиг охрестити його «Дванадцятий дім»), Прентіс почав там огинатися мало не щодня, заграє із секретарками, то в одну теку запхає носа, то в іншу… Що ж це таке? Що за бісове загробне життя Фірма виявила в Європі після Дня перемоги? Що шукає Прентіс… чого він хоче? Закохався в пані Борґесіус? А чи взагалі та жінка здатна любити? Кохання? Вже через це можна криком закричати. Як вона собі уявляє те кохання…

— Мехіко, — ловить за руку молодого статистика.

— Га? — Роджера перервали, він саме витріщався на дивне видіння, трохи схоже на Риту Гейворт і загорнуте у щось квітчасто-неймовірне зі схрещеними на спині шлейками…

— Мехіко, здається, у мене галюцинації…

— Невже? Правда? І що вам ввижається?

— Мехіко, я бачу… я бачу… Як, що я бачу, шмаркля ти не втерта? Я чую.

— Нехай так, то що ж ви чуєте? — Роджер уже трохи дратується.

— Ось тепер я чую тебе, ти питаєш: «Нехай так, то що ж ви чуєте?» І мені це не подобається!

— Чому?

— Та тому, що приємні галюцинації чи ні, але я волію чути їх, а не твій голос.

Така поведінка дивна для будь-кого, а оскільки це зазвичай коректний містер Пойнтсмен, цього вистачає, аби перервати навзаєм параноїдальне спілкування. Недалечко — «Колесо Фортуни», поміж шпицями запхані пачки «Лакі Страйк», голі пупсики і солодкі батончики.

— А ти що скажеш? — світловолосий бугай Денніс Джойнт штурхає Катьє ліктем завбільшки з коліно. Завдяки фахові він навчився миттю оцінювати, з ким має справу. На його думку, Катьє — веселуха й любить розважитися. Такі й стають вожаками. — Щось наче клепки бракує, еге ж? — Намагається не підвищувати голосу, туманно шкіриться в атлетичній параної у бік дивакуватого павловця — не прямо на нього, самі розумієте, дивитися у вічі — чистісіньке самогубство, беручи до уваги його психічний стан…

Тим часом Джесіка виконує номер Фей Рей. Це такий різновид захисного паралічу, близький до твоєї реакції, коли зі стелі накидається мурена. Але це для Мавпячої Хватки, для вогнів електричного Нью-Йорка, що білістю сотається до кімнати, яку ти вважала цілком безпечною, захищеною від вторгнення… для жорсткого темного волосся, напружених сухожиль, трагічного кохання…

«Таки-так, — як висловився кінокритик Мітчелл Пріттіплейс у повному вісімнадцятитомовому дослідженні «Кінґ-Конґа», — розумієте, люди, він її насправді кохав». Розвиваючи цю думку, Пріттіплейс нічого не проминув, проаналізував кожен кадр, включно з вирізаними, перебрав усі до останньої крихти символізму, навів вичерпні біографії всіх, хто мав стосунок до зйомок фільму: статистів, робітників, техніків… навіть інтерв’ю з шанувальниками культу Кінґ-Конґа, які для отримання права на членство мали щонайменше сто разів переглянути фільм і підготуватися до 8-годинного вступного екзамену… І все ж таки, все ж таки: не забуваймо взяти до уваги Закон Мерфі, зухвалого ірландсько-пролетарського підтвердження Теореми Ґьоделя — коли про все подбали, коли ніщо не може піти не так, як треба, аби нас здивувати… щось таки піде не так і нас здивує. Отже, пермутації та комбінації Пудингових «Речей, що можуть статися в європейській політиці» від 1931 року, року Теореми Ґьоделя, не дають Гітлеру жодного шансу. Отже, коли встановлені закони спадковості, народжуються мутанти. Навіть детерміністське обладнання на зразок ракети А-4 спонтанно генерує такі об’єкти, як «S-Gerät», за яким Слотроп полює, на його думку, достоту наче за Ґраалем. А звідси, знову ж таки, легенда про чорного примата-відбувайла, якого ми, наче Люцифера, скинули з найбільшого у світі стояка, почала з часом породжувати власних дітей, які нині вештаються по всій Німеччині — Шварцкомандо, якого не міг передбачити навіть Мітчелл Пріттіплейс.

ПОТІК — багато хто у ньому — переконаний, що Шварцкомандо було покликано до життя у спосіб, у який збираються докупи демони, було явлено на світло дня та землі нині вже замороженою операцією «Чорне крило». Можна сміливо закладатися, що Відділ Псі над цим таки трохи посміявся. Хто міг передбачити, що виникнуть справжні чорні ракетні війська? Що казка, вигадана для залякування нещодавнього ворога, виявиться достеменною правдою — і тепер їх нема як загнати назад у пляшку, і навіть не прочитаєш замовляння задом наперед: ніхто не знає замовляння повністю — різні люди знають різні частини, командна робота… До часу, коли їм спаде на думку переглянути Найтаємнішу документацію щодо операції «Чорне крило», коли вони спробують бодай приблизно уявити, як усе це сталося, з’ясується, на диво, що деякі найголовніші документи або втрачені, або доповнювалися вже після закінчення Операції, тому вже просто неможливо, надто пізно відновлювати замовляння, хоча, як завжди, виникнуть здогадки — елегантні й не надто поетичні. Навіть здогадки, висловлені дещо раніше, будуть обтяті та стишені. До прикладу, нічого не лишиться від попередніх відкриттів фройдиста Едвіна Трікла та його хлопців, які ближче до кінця посварилися зі своєю меншістю, психоаналітичним крилом Відділу Псі. Все почалося з пошуку якоїсь кількісної основи для такого поширеного явища, як переслідування привидами-мерцями. З часом колеги почали писати заяви про перехід до інших відділів, у цокольних приміщеннях залунали в’їдливі зауваження на кшталт «Тут уже справжнісінький Тавістокський інститут[313]». Двірцеві перевороти, багато з яких починалися у розкішно-блискучих спалахах параної, наганяли табунами слюсарів і зварників, призводили до загадкової нестачі офісного приладдя, навіть води і тепла… але ніщо так і не спромоглося змусити Трікла та його команду відмовитися від фройдистського спрямування, вже не кажучи про юнґіанське. Звістка про реальне існування Шварцкомандо прийшла за тиждень до Перемоги. Окремі факти, хто кому і що справді казав, були втрачені у шаленстві докорів, планів, нервових зривів і різноманітних проявів несмаку. Дехто навіть пригадує, як Ґевін Трефойл з посинілим, як у Крішни, обличчям біг поміж фігурно стрижених дерев зовсім голий, а Трікл гнався за ним із сокирою і репетував: «То я, значить, горила, га? Я тобі зараз дам горилу!»

І він таки «дав» би багатьом із нас ту почвару, але ми б не взяли. У своїй невинності він ніяк не міг