Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт

світла, не було прокидання з темряви, після якого я став здоровий. Натомість було повільне човгання в напрямку просвітління. Пробудження на кілька годин, а потім знову сон, а потім знову пробудження, яке тривало вже трохи довше. Було повільне відновлення людської гідності: чистий одяг, звільнені нарешті руки, шрами навколо щиколоток і зап'ясть вимиті від спеклої крові. Мені дозволили їсти самому: спочатку під наглядом, у ліжку, потім під наглядом, біля вікна, потім під наглядом у їдальні на нижньому поверсі, а зрештою — на терасі з видом на поле для крокету, за яким був зелений садок; там наглядач удавав, що він просто друг. Мені дозволили помитися самому, завчасно прибравши з ванної кімнати гострі предмети й залишивши за дверима охоронця, але мені це було майже байдуже; я сидів під душем, доки моя шкіра не вкрилася зморшками, а бойлер, що був на верхньому поверсі, не почав здригатися від напруження. Моє підборіддя вкрилося густою бородою, тому вони привели перукаря, який незадоволено цокав язиком, бризкав мене італійськими маслами й казав мені гучно, як дитині:

— Ваше обличчя — ваш статок! Не витрачайте його за раз!

Увесь цей час десь на периферії завжди було обличчя Франкліна Фірсона, і з його байдужості я міг зробити лише один висновок — головний тут саме він. Коли я їв, він сидів за два столики від мене, коли я виходив з ванної, він стояв у кінці коридору, тож я зробив висновок, що саме за його наказом у моїй спальні встановлено напівпрозоре дзеркало для безперервного спостереження за моєю кімнатою, про яке я здогадався лише завдяки тихому дзижчанню кінокамери.

Під час одного зі сніданків він сів біля мене й сказав:

— Тепер ви маєте значно кращий вигляд.

Я тоді обережно пив чай — там я завжди пив обережно, ковтаючи потроху, щоб переконатися у відсутності токсинів. Я відповів:

— Я почуваюся краще. Дякую.

— Вам може бути приємно дізнатися, що доктора Абеля звільнено.

Він сказав це так невимушено — на колінах газета, очі бігають по питаннях кросворда — що з першої спроби я його навіть не зрозумів. Але слова були промовлені, тож я знову сказав, як колись слухняним сином казав батькові:

— Дякую.

— Я вітаю його наміри, — продовжував Фірсон, — але його методи були порочні. Ви хотіли би побачитися зі своєю дружиною?

Перш ніж наважитися відповісти, я подумки порахував до десяти.

— Так. Дуже.

— Вона збентежена. Вона не знає, де ви є. Вважає, що ви втекли. Можете написати їй листа. Щоб вона заспокоїлася.

— Це було б добре.

— Вона отримає фінансову компенсацію. Можливо, на доктора Абеля чекатиме суд. Або перевірка профпридатності, хто знає?

— Я просто хочу побачитися з нею, — відповів я.

— Скоро, — сказав він. — Ми спробуємо не затримувати вас довше, ніж потрібно.

— Хто ви?

З раптовою енергією, неначе він уже давно чекав на це питання, чоловік відкинув газету.

— Франклін Фірсон, — сказав він і простягнув до мене пласку рожеву долоню. — Для мене велика честь нарешті познайомитися з вами, докторе Оґаст.

Я подивився на його руку й не потиснув її. Він прибрав її байдужим змахом, ніби зовсім і не хотів, щоб я її потиснув, а просто розминав її, щоб мускули розслабилися. Він знову взяв зі столу газету й розкрив її на новинах у країні, а це свідчило, що найголовніше ще попереду. Я водив ложкою по своїй каші й дивився на брижі, що розходилися в молоці.

— Отже, ви знаєте майбутнє, — зрештою сказав він.

Я обережно поклав ложку біля тарілки, витер губи, склав руки на грудях і відхилився на спинку стільця.

Він не дивився на мене, його очі були прикуті до газети.

— Ні, — відповів я. — Це був психічний розлад.

— Оце так розлад!

— Я був хворий. Мені потрібна допомога.

— Ага, — сказав він і легким рухом зап'ясть натягнув газету. — Брех-ня.

Йому так подобалося це слово, що аж куточки губ затремтіли, намагаючись усміхнутися; здавалося навіть, що він зараз скаже його ще раз, щоб насолодитися ним сповна.

— Хто ви? — спитав я.

— Франклін Фірсон, сер. Я вже сказав.

— Кого ви представляєте?

— А чому я не можу говорити від власного імені?

— Тому що ви чийсь представник.

— Я представник кількох зацікавлених агентств, організацій, націй, партій — звіть їх як вам до вподоби. Якщо коротко — представник хороших людей. Адже ви хочете допомогти хорошим, так?

— І яка від мене може бути допомога?

— Як я вже сказав, докторе Оґаст, ви знаєте майбутнє.

Мовчання промайнуло поміж нами, наче павутиння в похмурому будинку. Він більше не удавав, що читає газету, а я безсоромно розглядав його обличчя. Зрештою я сказав:

— Я мушу поставити кілька очевидних питань. Я здогадуюсь, які будуть відповіді, але оскільки ми розмовляємо відверто…

— Авжеж. Це цілком чесна розмова.

— Якщо я спробую піти, мені дозволять?

Він посміхнувся:

— Яке цікаве питання. Дозвольте мені відповісти на нього іншим запитанням. Якщо б ви пішли звідси, то куди б ви в біса пішли?

Я провів язиком усередині рота, відчуваючи ним шрами та свіжі порізи на м'якій шкірі щік і губ. А тоді сказав:

— Якщо б я дійсно знав майбутнє, то яка була б вам від цього користь?

— Ну, це залежить від того, що саме ви знаєте. Якщо ви скажете мені, що для Заходу поточний конфлікт закінчиться тріумфально, що хороші переможуть, а погані згинуть від праведної зброї… дідько, тоді я першим куплю вам пляшку шампанського та шикарну вечерю у французькому ресторані на ваш вибір! Але якщо вам відомі дати масових вбивств, воєн і битв, про загибель людей, про скоєні злочини… у такому випадку, пане, мушу визнати, наше спілкування триватиме дещо довше.

— У мене склалося враження, що ви вже вірите в те, що я дійсно щось знаю про майбутнє, у той час як усі інші люди — у тому числі й моя дружина — вважають, що це маячня.

Він зітхнув, склав газету й відклав її, неначе йому була вже нецікава навіть можливість повернутися до цього маскараду.

— Докторе Оґаст, — відповів він і нахилився над столом до мене, сперши підборіддя на руки, — дозвольте скористатися нагодою цієї невимушеної та відвертої розмови й спитати вас дещо. Під час ваших подорожей — ваших численних подорожей — чи чули ви коли-небудь про «Клуб Хронос»?

— Ні, — чесно відповів я. — Не чув. А що це?

— Це міф. Одна з тих приміток, які вчені залишають у книжці, щоб оживити особливо нудні розділи, щось на кшталт «до речі, подейкують ось що;