Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
Щоб перевірити себе, Сокіл спробував ні за що не триматися і стати на ноги. Відразу ж таки він відчув, що каюта повільно повертається навколо нього. Вона хитнулася в один бік, в другий, спинилась і знову попливла, аж доки не опинилась у явно перекинутому стані. Дурна картина! І Ван Лун чомусь стоїть догори ногами і, здається, посміхається лукавими очима…
Сокіл знову схопився за поруччя. Здавалося, що він з величезною силою повернув навколо себе каюту і так само рішуче спинив її, коли помітив, що Ван Лун зайняв нормальне становище, вниз ногами. Так, усе гаразд!
— Це наче в цирку, — озвався Ван Лун. — Проте дуже сумно бачити, як твій товариш увесь час стає догори ногами…
— Тільки з вашого погляду, Ван, з вашої точки зору. А з моєї — ви поводитеся просто непристойно. Варт мені на хвилинку відвести од вас очі, як ви одразу використовуєте це і стаєте на голову або приймаєте ще яку-небудь безглузду позу. Вчений, серйозна доросла людина, професор із світовим ім’ям, — і раптом отакі трюки! До речі, будь ласка, складіть гамаки, вам до них ближче.
— Єсть скласти гамаки.
Ван Лун, який весь час уважно стежив за рухами Сокола, очевидно, робив з них для себе певні висновки. І цього разу він також обійшовся без будь-яких ускладнень. Впевнено рухаючись уздовж стіни, він дістався до важельного пристрою біля гамаків. Не випускаючи з лівої руки поруччя, Ван Лун правою з силою відвів важіль униз. Обидва гамаки слухняно поповзли вгору. Система тросів і амортизаторів підтягла їх до стелі. В каюті одразу стало просторіше.
— Ну, як? — запитав Ван Лун Сокола.
Але Вадим не відповідав. Він помітив, що опинився біля ілюмінатора і з інтересом зазирнув у нього. Нічого не видно… Чому б це? Зрозуміло, адже він чудово знав, що перед стартом усі ілюмінатори було закрито внутрішніми віконницями, металічними заслінками, які всувалися поміж двома шарами товстого органічного скла. З якого боку мусить бути Сонце? Звичайно, з правого, адже вони вилітали на схід. Значить, з цього, лівого, можна відчинити віконницю.
— Ван, вимкніть світло!
Пролунало характерне клацання вимикача. В каюті стало зовсім темно, коли не зважати на світло, що пробивалося з дверей навігаторської рубки. Сокіл намацав важіль віконниці і кількома обертами опустив заслінку, як опускають скло в автомобілі.
— Надзвичайно! — вигукнув за його спиною Ван Лун.
Вони обидва прилинули до скла ілюмінатора. Перед ними відкривалася гідна подиву в своїй величності картина Великого Всесвіту. Це була глибока ніч — і разом з тим ніч, сяюча блиском незчисленних далеких вогнів, холодних і в той же час палаючих. Незмірно віддалений небозвід немов був засланий чорним оксамитом. І на ньому, розкидані примхливими і складними візерунками, виблискували міріади яскравих зірок — білих, оранжевих, червоних, зелених, голубих. Ніколи ніхто з жителів Землі не бачив подібного видовища! Вражала не тільки надзвичайна ясність, з якою око без найменших труднощів розрізняло першу-ліпшу зірку — від крупної і сліпучої до найменшої, яка здавалася крихітною іскоркою, що несміливо виглядала з глибокої складки небесної чорної оксамитної завіси. Найбільш вражаючим було те, що жодна з зірок не мерехтіла, не переливалася, то пригасаючи, то знову стаючи яскравою, як було це звичним для жителів Землі. Ні, кожна із зірок, велика чи дрібна, палала неослабним далеким, але рівним світлом, яке лилося з глибини матового чорного фону.
І Сокіл, і Ван Лун були вражені виглядом знайомих їм з дитинства сузір’їв. Та й справді, — хіба перед ними зараз були ті нескладні комбінації з кількох зірок, до яких звикло людство, завжди наглухо відокремлене від чудесної картини Всесвіту товстою пеленою земної атмосфери, що безжалісно гасила барви й яскраві кольори! Ті великі мерехтливі зірки були всього лише грубою канвою сузір’їв, дивовижних виблискуючих візерунків великого космосу. Тільки тепер Ван Лун і Сокіл бачили по-справжньому, з яким невичерпним багатством фантазії гаптувала природа ці небесні візерунки. Вони відрізнялися від бачених з Землі знайомих сузір’їв не менш, ніж багатобарвна талановита картина відрізняється від сухого і кволого малюнка олівцем.
Враженим поглядом мандрівники знаходили і в думках відзначали ці забарвлені незчисленними кольорами небесні візерунки. Ось виразний хрест Лебедя, ось недалеко від нього неправильний чотирикутник Ліри. Ще далі — вигнутий, наче готовий до стрибка Дракон, а біля нього, майже в згибі його тіла, починається така знайома ще з дитинства витягнена каструлька Малої Ведмедиці…
— Ми з вами щасливці, Ван, — захоплено промовив Вадим Сокіл. — Заради цього чудового видовища варто було перенести всю нашу важку підготовку й витерпіти перевантаження під час прискорення руху астроплана! Та невже ж ви не відчуваєте поетичності цієї незрівнянної картини?
Ван Лун скоса подивився на свого експансивного друга. Він лукаво примружив очі:
— Сперечатися не можу, поезія — дуже добре, і космічне небо — також. Але Микола Петрович прийде і спитає: де сніданок? Вам можна займатися поезією. Шеф-повар мусить подумати про прозу. А щоб готувати сніданок, потрібне світло. Значить, і вам доведеться зробити певну поетичну паузу…
— Сухар! Безнадійний сухар!
— Дуже приємно. Проте небо, гадаю, не зміниться, поки ми поснідаємо, — лагідно втішив Вадима Ван Лун, вмикаючи світло в каюті. — А як діятиме невагома автоматика?
Він уже встиг перейти — чи може правильніше було б сказати «перепливти» — до протилежної стіни каюти, і цього разу уникнувши будь-яких ускладнень. Відірвавшися від видовища космічного неба, Вадим Сокіл стежив за діями друга.
Ван Лун повернув рукоятку, влаштовану в стіні. Від стіни відокремилася невеличка квадратна панель і плавно опустилася вниз на
