Житія Святих - Жовтень - Данило Туптало
Було тоді святому шістдесят і три роки, і зібралося безліч братії — потреба настала розширити монастиря і більші клопоти виносити, що заважало його безмов'ю. До того ж і безліч людей до нього приходило: одні задля зцілення, інші задля благословення. Приходили до нього і єпископи, і пресвітери з іншими церковниками, князі та вельможі від міста та багатьох областей, бажаючи вислухати від нього слово Боже і прийняти благословення. І вельми тим утяжився святий, бо не давали приходні у безмов'ї пробувати; плакав, пригадуючи своє первісне мовчання, коли лише сам жив. Побачила його братія, що так сумує й плаче завжди, і запитала, кажучи: "Чом так печалишся і плачеш, отче?" Він же відповів: "Через те так плачу й печалюся, що знову повернувсь у світ і взяв тут мзду свою, оскільки всі палестинці й міста навколишні славлять мене, і ви також пошановуєте мене, як владику, і всім, котрі в монастирі, я господин іменуюся". Почула це від нього братія і пізнала, що потай од них відійти хоче, і стерегли сторожко, щоб не полишив їх; старець уже так проздовж двох літ печалився. Прийшла до нього Арістенета, жінка Елпидія, єпарха, якій трьох синів зцілив, що від хвороби вмирали, і попросила благословення й молитов у дорогу, бо йти хотіла до Єгипту, поклонитися преподобному Антонію. Святий же почув про те, зітхнув, сказавши: "О коли б мені можна було піти туди й побачити у плоті святого й улюбленого отця мого Антонія, але примусом утримуваний тут од братії і не можу іти до нього". По тому трохи помовчав, заплакав вельми й каже: "Це вже другий день, відколи цілий світ сумує, що позбувся великого світильника: уже-бо преподобний Антоній вийшов із тіла". Почувши це, жінка і всі, що там були, збагнули, що відкрилося йому од Бога про преставлення преподобного Антонія, і повернулася Арістенета у дім свій, а через кілька днів почули всі про Антонієве успення.
Не терплячи суєти і пошанувань людських, святий Іларіон до того ще й одкровення від Бога мав, щоб відійшов звідтіля; закликав кількох учнів своїх і повелів їм із собою йти. Вони-бо привели осла, всадили на нього преподобного отця — не міг уже через старість іти пішки і, притримуючи його, коли сидів на ослі, рушили. Догадалася інша братія і з навколишніх міст усі люди, що полишив їх преподобний, і, з плачем до нього припадаючи, молили, щоб не покидав їх, і казали: "Тебе маємо після Бога в Палестині отця, що утверджує нас і допомагає нам, не залишай-бо нас, як овець, що не мають пастиря". Він-бо переконував їх, кажучи: "Що чините, діти, розбиваючи моє серце; нехай звісно буде вам, що не без волі Господньої це чиню. Молився я Господу, і повелів мені звідсіля йти, щоб не бачив печалі, яка найде на Церкву Божу, і щоб не дивився на розорення святих храмів і на побиття олтарів, і на пролиття крові дітей моїх. Не затримуйте-бо мене, дітки мої!" Вони ж, почувши, яке одкровення йому є про печаль, що мала прийти, старатливіше почали молити його, щоб не полишав їх, але більше в скорботі нехай допомагає своїми молитвами. Він-бо образився, ударив палицею в землю і сказав: "Не їстиму й не питиму, коли мене не відпустите, а коли хочете мене мертвого бачити, тримайте!" Вони ж бо сім днів тримали його молінням і, побачивши твердий його намір, відпустили з миром і проводжали далеко усім множством люду зі сльозами. Коли ж були біля міста, що зветься Ветілія, уклякнув і помолився з усіма і, віддавши їх Господу, відпустив додому. Вибрав же чотирнадцятьох братів, про яких знав, що можуть у пості перенести труд у дорозі, перед заходом сонця трохи їжі вживаючи, цих узяв із собою. І йшли п'ять днів, прийшли до Пилусії, відвідавши братію, що була у ближній пустині, в місті, що називалося Лихнос, відійшли звідти і за три дні прибули до міста Тавату, і побачив [святий] Драконтія, єпископа-ісповідника, що був там в ув'язненні, і втішилися обидва богонатхненною бесідою. І знову пройшли кілька днів із великим трудом, дійшли до Вавилону, відвідали Філона, єпископа-ісповідника — цих-бо двох мужів Константій-цар, допомагаючи зловірним аріянам, у ті місця вигнав. Побачив-бо блаженного Філона преподобний і бесідував із ним, тоді рушив у дорогу й прийшов у місто, назване Афродитон, а звідтіля страшною й дикою пустелею ішов три дні і прийшов на гору високу, де було пробуття преподобного Антонія, і знайшов там двох учнів Антонієвих, Ісаака та Пелусіяна, котрі, побачивши святого Іларіона, вельми пораділи. Було те місце вельми красне, і обходив його святий Іларіон з великою старатливістю. Ісаак же із Пелусіяном показували Іларіону місця і діла Анто-нієві, кажучи: "На цьому місці співав святий отець наш Антоній, а на тому мовчав, там молився, а тут сидів і плів кошниці; тут мав звичай од праці спочити, а там спав. Цей виноград і ці дерева він посадив, а це гумно своїми руками збудував і став оцей на поливання саду з великим трудом та потом сам викопав. А це мотика, яку на копання землі довгий час мав святий".
Це та все інше показували блаженному, і прийшов на місце, де мав звичай святий Антоній давати спочинок собі, зі страхом та радістю обцілував те місце і ліг на ньому. На верхівці гори тієї було дві кам'яні келії, в які преподобний Антоній відходив на безмов'я, ховаючись од докуки від людей, що приходили, і туди вивели по сходах Іларіона, показавши виноград та плодові дерева, що мали численні плоди, і сказали: "Це перед трьома літами насадив святий Антоній". І спочив там преподобний Іларіон достатній час зі своєю братією, і знову повернувся у Афродитон, а звідтіля відпустив братію, повелівши їм у Палестину до своєї братії повернутися, двох лишень братів із собою залишив. І пішов із ними у ближню до того міста пустелю і пробував у безмовї в голоді та молитвах і в подвигах таких, ніби тільки тепер почав іноче життя у Христі.
Було після переставлення преподобного Антонія на тих місцях бездощів'я продовж трьох літ і голод великий у тій землі, оскільки від вогню та спеки земля згоріла, і казали люди: "Через смерть преподобного Антонія не тільки люди, але й земля у скорботі, і небо не дає дощу; мерли від голоду та спраги люди та й
