Ілюзія Бога - Річард Докінз

зокрема й атеїсти, погоджуються, що релігійні переконання дуже вразливі до образ, а тому до них слід ставитися з особливою повагою, яка значно перевищує повагу, якої очікують у звичайному спілкуванні між людьми. Дуглас Адамс настільки влучно описав цей феномен у своїй імпровізованій промові в Кембриджі, виголошеній незадовго до смерті5, що мені ніколи не набридне цитувати його слова:

В осерді релігії лежать деякі ідеї, які ми називаємо священними, сакральними й так далі. Ось що це означає: «Це ідея чи уявлення, про яке ти не смієш сказати нічого поганого. Не-смі-єш. Чому? Бо не можна!» Якщо хтось голосує за партію, яку ти не любиш, про це можна сперечатися скільки заманеться: у кожного будуть свої аргументи, але ніхто не образиться. Якщо хтось заявляє, що податки слід підвищити або знизити, про це теж можна посперечатися. Проте якщо хтось каже: «У суботу мені не можна перемикати світло», — ваша реакція: «Так, звісно».

Чому в нас дозволено підтримувати аргументами лейбористів або консерваторів, республіканців або демократів, одну модель економіки чи іншу, «Макінтош» або «Віндовз», але озвучувати свою думку про виникнення всесвіту, про те, хто його створив… ні-ні, це священне?.. Ми звикли делікатно оминати релігійні ідеї, але погляньте, який зчинився галас, коли Річард зважився їх покритикувати! Усі просто знавісніли, адже так не прийнято говорити вголос. Але якщо добре вдуматися, то немає жодної причини, чому б цим ідеям не бути таким самим предметом дискусії, як будь-яким іншим, крім нашої безмовної згоди обходити їх мовчанкою.

Наведу один із прикладів надмірної поваги нашого суспільства до релігії. Щоб під час війни отримати статус відмовника за ідейними міркуваннями, найлегший шлях — послатися на релігійні переконання. Навіть якщо ви блискучий філософ-мораліст, відзначений численними преміями за докторську дисертацію, в якій розкрито жахи війни, вам буде нелегко переконати призовну комісію, що ви маєте підстави для такого статусу. Зате, якщо ви можете сказати, що один чи обоє ваших батьків квакери, жодних питань до вас не виникне попри ваші туманні уявлення чи навіть повне невігластво щодо теорії пацифізму та самого квакерства.

Якщо перейти від пацифізму до його прямої протилежності, то натрапляємо на сором’язливе уникання релігійних назв на позначення протиборчих сторін у збройних конфліктах. Скажімо, коли йде мова про конфлікт у Північній Ірландії, католиків і протестантів евфемістично називають націоналістами й лоялістами відповідно. Дуже часто слово «віро­сповідання» камуфлюють під словом «етнічна група», зокрема коли йдеться по «міжетнічне насильство». Наприклад, Ірак після англо-американського вторгнення 2003 року скотився до міжконфесійної громадянської війни між сунітами та шиїтами. І цей відверто релігійний конфлікт у заголовку статті на першій сторінці газети «Independent» за 20 травня 2006 року було названо «етнічною чисткою». Прикметник «етнічний» у цьому випадку — це теж підміна понять, адже в Іраку відбувалася відверта релігійна чистка. Саме` поняття «етнічна чистка» з’явилося на позначення подій у колишній Югославії, де воно також використовувалося як евфемізм, яким прикривали релігійну чистку, що розгорнулася між православними сербами, хорватами-католиками та боснійцями-мусульманами6.

Раніше я вже звертав увагу на привілейоване становище, яке відводять релігії під час публічних обговорень етичних питань у ЗМІ та в урядових відомствах7. Щойно виникає моральна полеміка щодо сексуальних чи репродуктивних питань, можна не сумніватися, що релігійні лідери кількох різних віросповідань будуть запрошені до складу впливових комісій або до участі в публічних дискусіях на радіо та телебаченні. Я не виступаю за введення цензури на погляди цих людей. Але чому наше суспільство оббиває їхні пороги, наче вони мають якісь експертні знання, які можуть зрівнятися зі знаннями філософа-мораліста, сімейного юриста чи лікаря?

Ось іще один дивний приклад привілейованого статусу релігії. 21 лютого 2006 року Верховний Суд Сполучених Штатів виніс постанову, якою звільнив одну церкву в штаті Нью-Мексико від дотримання обов’язкового для всіх закону, який забороняє вживання галюциногенних речовин8. Вірні послідовники релігійної громади «Centro Espirita Beneficiente Uniao do Vegetal» вважали, що можуть зрозуміти Бога тільки після того, як вип’ють напій аяваска, до складу якого входить заборонена галюциногенна речовина диметилтриптамін. Зауважте: достатньо було, щоб вони вважали, що цей напій дозволяє їм зрозуміти Бога. Від них не вимагали доказів. Зате, з іншого боку, хоч доведено, що марихуана пом’якшує нудоту та дискомфорт у хворих на рак пацієнтів, які проходять курс хіміотерапії, той самий Верховний Суд 2005 року постановив, що всі пацієнти, які використовують марихуану в медичних цілях, можуть бути притягнуті до відповідальності федеральною владою (навіть у невеликій групі штатів, які раніше легалізували таке специфічне використання цього наркотику). Релігія, як завжди, виявилася козирною картою. Уявіть товариство поціновувачів образотворчого мистецтва, які звернулися до суду з вимогою дозволити їм уживати галюциногенну речовину, бо вважають, що вона допомагає їм розуміти полотна імпресіоністів або сюрреалістів. Зате, коли церква виступає з такими вимогами, вона отримує схвалення найвищої судової інстанції в країні. Ось такою пошаною оточена релігія, наче талісман.

Сімнадцять років тому я потрапив до списку 36 письменників і митців, до яких журнал «New Statesman» звернувся з проханням написати листа на підтримку видатного письменника Салмана Рушді9, який тоді отримав смертний вирок за свій роман. Обурившись «співчуттям», яке деякі християнські релігійні й навіть світські лідери висловлювали щодо «кривд» і «образ», які письменник нібито завдав почуттям мусульман, я провів таку паралель:

Якби прибічники апартеїду мали голову на плечах, вони б заявили (і це було б правдою, наскільки мені відомо), що не можуть допустити змішування рас через свої релігійні переконання. І значна частина їхніх опонентів мусила б відразу тихенько позадкувати до виходу. І не кажіть мені, що це недоречна паралель, бо апартеїд не має раціонального обґрунтування. Уся суть релігії, її могутність і слава зводиться до того, що вона відкидає раціональне обґрунтування. Усі інші повинні обґрунтовувати свої упередження. Але попросіть релігійну особу обґрунтувати свою віру — і відразу почуєте, що зазіх­нули на її «свободу віросповідання».

Тоді я не міг навіть подумати, що в ХХІ столітті хтось наважиться висунути такі аргументи. Проте на шпальтах газети «Los Angeles Times» за 10 квітня 2006 року з’явилася розповідь про те, що в університетських містечках усієї країни численні християнські групи подають до суду на свої університети за впровадження антидискримінаційних правил, зокрема за заборону ображати й нападати на гомосексуалів. Ось типовий приклад таких позовів. 2004 року Джеймс Ніксон, 12-річний хлопчик з Огайо, відстояв у суді право ходити до школи в футболці з написом: «Гомосексуальність — це гріх, іслам — це брехня, аборт — це вбивство. У деяких питаннях є чорне й біле!»10 У школі йому не дозволили з’являтися в такій футболці, за що батьки хлопця притягли заклад до суду. Батьки вчинили б порядно, якби свою вимогу обґрунтовували Першою поправкою до Конституції, яка гарантує свободу слова. Але ні, їм би тоді не вдалося виграти процес, адже свобода слова обмежується там, де починається «розпалювання ненависті». Зате якщо довести, що ненависть випливає з релігійних переконань, то вона вже перестає бути ненавистю. Тому замість свободи слова юристи Ніксонів послалися на конституційне право на свободу віросповідання. Заручившись підтримкою Об’єднаного фонду захисту Аризони, який має на меті «вести юридичну боротьбу за свободу віросповідання»,