Пробуджена Енея - Галина Сергіївна Лозко
Традиція формується у період молодості етносу, коли він активно виробляє навички пристосування до навколишнього середовища (етнічного й природного). Етнічна традиція може бути порушена, коли з’являється негативний етнічний контакт. Таким негативним етнічним контактом для багатьох країн Європи стало насильницьке впровадження універсальної християнської релігії, яка скрізь виступала як чужоетнічна ідейна надбудова над автохтонними культами і обрядами.
Сучасний етнічний ренесанс у багатьох країнах Європи, як правило, супроводжується і релігійним відродженням. Народна релігійність скрізь має етнічне забарвлення. Світові релігії з їх космополітичними (інтернаціональними) ідеями вже не задовольняють сучасне покоління насамперед своєю штучністю. Первісно релігійні спільноти були тісно пов’язані з етнічними ідентичностями. Але світові релігії прагнуть переступити й скасувати етнічні кордони. Як свідчить історичний досвід, вони часто вимушені пристосовуватись до характеру, ментальності, звичаєвості завойованих ними етнічних спільнот, проте, згодом вони стирають (нівелюють) їхні етнічні відмінності. Отже, в кінцевому результаті призводять до втрати етносом релігійної і національної ідентичності. Наприклад, греко-католицька та українська автокефальна церкви в Україні, де українська мова є чисто зовнішнім прикриттям: хіба можуть вони вважатися національними, якщо проповідують чужі догмати, моральні й духовні цінності, чужу історизовану міфологію та ін. Очевидно, що мова сама по собі ще не є ознакою національної церкви.
Таким чином, для націй питання релігії постає як проблема етноідентифікаційної ознаки: “ми – українці”, “ми – поляки”, чи “ми – французи”. Етнічні релігії знищувалися і викорінювалися вогнем і мечем по всій Європі та далеко за її межами. Приміром, християнство сягнуло і в Сибір, і в Африку, і в Америку. Знищення національних релігій в час формування і становлення самих націй є національною трагедією для багатьох європейських країн. Нині можемо лише з прикрістю констатувати, що в українців, як і в інших сучасних народів, відсутня релігійна ідентичність.
Такі стереотипи: “поляк – католик”, чи “українець – православний” нині вже не відповідають дійсності. Але далеко не кожен сучасний історик наважиться стверджувати, що саме християнство знищило Римську імперію, Візантію і Київську Русь. За влучним висловом Ярослава Оріона (Драгана), наше “тисячоліття темряви” ми поділили з Європою. Нині деякі країни Європи, збагнувши масштаби втрат, намагаються очистити і відродити етнічну релігійність як ознаку самобутності своїх націй.
ІІ. 2. Етнічні релігії в Балто-Слов’янських країнах:
Рідна Віра в Литві
Язичницькі рухи в Балтійських країнах – досить помітне явище етнорелігійного і культурного відродження. У Литві, яка нині взяла на себе функції міжнародного Центру з відродження язичницьких рухів, діє кілька рідновірських громад. На думку литовських адептів етнічної релігії, Литва, як і інші Балтійські країни, була християнізована відносно пізно порівняно з іншими європейськими країнами, і це дає литовцям натхнення для сучасного відновлення язичництва. В деяких регіонах, зокрема в Жемайтії, язичницька релігія протрималась аж до XVII ст., про що свідчать писемні джерела [559].
Священні місця давньої Литви докладно описані як культові сакральні об’єкти. До них належать гаї, гори, ріки, джерела, в той чи інший спосіб пов’язані з народними легендами, міфами, повір’ями про перебування в них Богів або славнозвісних героїв, померлих предків тощо. В одній тільки Жемайтії їх налічується понад тисячу. Це 350 гір, 250 священних каменів, 100 струмків, 80 дерев, 50 озер, 50 джерел, 50 гаїв та лісів, чимало лугів, галявин та боліт, які докладно описані в книзі Вікінтаса Ваіткевічіуса [75. 63].
Основоположником руху відродження литовської етнорелігії був містик, драматург і філософ Вільгельм Стороста (1868–1953). Його язичницьке ім’я Відунас відображає прагнення до духовного пізнання (видіти, відати). Слово “відун” литовці пояснюють як “ясновидець; той, хто бачить ясно”. Народився він в с. Іонайчай, неподалік від Клайпеди в родині євангеліста-місіонера і вчителя народної школи. Скоро родина переселилася до Калінінградської області. Навчався Відунас у кількох місцевих школах, вчителював, слухав лекції в різних університетах Німеччини – Грейфсвальді, Галлі, Лейпцігу, Берліні, де вивчав філософію, релігію, міфологію, санскритську, англійську та інші мови. В Лейпцігу він познайомився з теософією, а згодом сам заснував теософський гурток (1902) у Тільзіті.
Він вперше в Литві зробив спробу поєднати теософію з литовською пантеїстичною традицією. Головною особливістю його творчості і філософії є духовні та моральні основи існування людини – принципи, які Відунас втілив у своїй особистості, в своєму способі життя. Його постать часто порівнюють з Махатма Ганді.
Він жив у той час, коли вже була зруйнована культура нащадків давньої балтійської Прусії, яка стала поліетнічним суспільством з глибоким балтійським культурним і етнічним субстратом. У XVI ст. у Кенігсберзі з’явилися книги литовською і пруською мовами, які були тут автохтонними. В цьому краї було багато освічених людей, які розвивали місцеву культуру. Лише в ХІХ ст. стався поділ за мовною ознакою, внаслідок якого І. Кант став німцем, Н. Копернік – поляком, а Відунас – литовцем. За освітою і громадянством Відунас вважався німцем, але за духовним самовизначенням він обрав литовську національність. Це самовизначення виникло за умов германізації, що посилювалась і все більше нівелювала місцеві литовські (балтські) особливості. Відунас глибоко відчував і розумів, що насильницька германізація означає, насамперед, зникнення багатої спадщини балтської духовної традиції, що мала особливе значення для всієї Європи.
Його книга німецькою мовою “Sieben Hundert Jahre Deutsch-Litauischer Beziehungen” (Сімсот років німецько-литовських відносин), видана в Тільзиті 1932 р., стала своєрідною відповіддю на пишні святкування німцями в 1930 році 700-річчя початку завоювань пруських і литовських земель германцями. Ці завоювання, як відомо, надихало і спрямовувало римське папство, отже, експансія носила, насамперед, релігійне прикриття, як це було і на багатьох слов’янських теренах. У книзі неупереджено розглядаються не тільки причини історичних відносин двох народів, але й цінності та недоліки обох культур, які автор наважився порівняти. Крім історичного тла, він подав аналіз глибинних понять духовної гармонії, людяності, моральних цінностей, почуття краси, відносин людини з природою, батьківщиною, предками.
За цю книгу гітлерівський режим засудив Відунаса до тюремного ув’язнення, незважаючи на те, що праця носила миролюбний науковий характер. Праці Відунаса, що містять явні симпатії до етнічної язичницької релігії балтів та критичне ставлення до насильницької католизації народів, і досі співвітчизниками сприймаються неоднозначно.
В трилогії “Вічний вогонь” (1913) особливо яскраво викладена концепція Відунаса щодо буття нації: “Окремі люди, нації і навіть віки уявляються мені як особливі прояви Великої Таємниці” – писав він. Духовна основа буття “Велика Таємниця”, яку в драмі символізує вічний вогонь, джерело життя і творення – це і є Бог, Абсолют, а Світ – є лише сферою його проявлення.
Героїня драми вайділуте (служителька Вогню) на ім’я Грожвіда молиться до Сонця словами: “Звертаюсь до тебе, Дочко Вічного Бога! Палахкотиш ти вогнем
