Пробуджена Енея - Галина Сергіївна Лозко

селі Тухля, Захар звертається до громади такими словами: “Погляньте, чесна громадо, на те наше копне знамено, котре від п’ятдесятьох літ чує наші слова і бачить наші діла. Чи знаєте ви, що виражають його знаки? Святі і поважні старці, батьки наші, зробили його і передали мені його значення: “... Коли життя наверне супротивну хвилю на громаду і загрозить її порядок, – тоді ти відкриєш громаді, що значить се знамено, а заразом відкриєш, що на нім спочиває наше й нашого духа-опікуна благословенство, що відступлення від тої дороги, яку вказує те знамено, буде найбільшим нащастям для громади, буде початком її цілковитого упадку”... Глядіть на нього, на се знамено наше! З одного здорового пня вироблений весь той суцільний ланцюг, сильний і немов замкнутий у собі, а прецінь свобідний в кожнім поєдинчім колісці, готовий прийняти всякі зв’язки. Сей ланцюг – то наш руський рід, такий, який вийшов з рук добрих, творчих духів. Кожде колісце в тім ланцюзі – то одна громада, нерозривно, з самої природи зв’язана з усіма іншими, а проте свобідна сама в собі, немов замкнена сама в собі, живе своїм власним життям і вдовольняє свої потреби. Тільки така суцільність і свобода кождої поодинокої громади робить усю цілість суцільною і свобідною. Нехай тільки одне колісце трісне, розпадеться само в собі – то цілий ланцюг розпадеться... ”[487. 49–50].

Про те, що подумки Франко звертався до Рідних Богів, свідчать деякі його поезії, зокрема, в збірці “З вершин і низин” вміщений вірш “Схід Сонця”, який автор декламував на першому з’їзді “Общества імені М. Качковського” в Галичі 20 січня 1875 р. у великій залі Народного дому. Наведу кілька строф, які є своєрідною молитвою до Перуна:

О, сильний предків наших Боже!

Ти ж нам іздавна призначив

Супроти тьми стояти насторожі.

Глянь, ворог тьмою нас укрив.

О доки ж, доки виглядати

Нам з пітьми ночі світла дня?

... О доки ж, доки світ дрімає,

Не розкрива зі сну очий?

Доки не бачить і не знає

Того, що ти велів, святий?

... Збуди, о отче, своїм словом!

Сей світ з важкої дрімоти!

А хоч би і могутнім громом

Збуди, безсильних захисти! [486. 226].

Інтерес до прадавньої релігії у Франка був досить цілеспрямованим. Він шукав коренів арійської мудрості у ведійських текстах, переклав кілька частин Махабхарати українською мовою.

На початку ХХ століття і Леся Українка вже зрозуміла всю сутність християнства як чужинської релігії – “рабської віри”, накиненої всім народам. В її поетичних творах знаходимо критичні роздуми над витоками цієї глобальної програми винищення самобутніх культур і глибоке розуміння нищівної суті юдейського монотеїзму, як наприклад, рядки із драми “Руфін і Прісцилла” (із життя римлян ІІ ст. н. ч.): “Наступить той бог єдиний нам усім на шию, мов східний деспот... ” (тут курсив мій. – Г. Л.). Вона, вочевидь, разом зі своїми героями вважала, що було б добре, “щоб цяя секта зосталась для самих рабів... ”

Її думки суголосні з поглядами сучасних рідновірів на негативну роль християнства в житті націй. Леся Українка в поетичній формі описала власне філософські проблеми, гідні проникливого релігієзнавця, вона зрозуміла таємну мету глобальної підміни етнічних релігій сурогатом юдаїзму:

... мир і згода,

гармонія небесна панувала

в великім пантеоні. Поки дух

юдейського народу, мстивий, заздрий,

дав невидимий меч своєму сину

Ісусу з Назарета. З того часу

порушилась гармонія всесвітня

на небі й на землі. Не видно краю

великій боротьбі, що перейшла

на землю з неба, від Богів на люди [468. IV. 118].

... Ся віра зародилась в Палестині,

а в тих країнах варварських і східних

уже й самі стихії, мов призводять

до безміру і дикості в злочинах...

... Христос дав не саму любов, а й меч! [468. IV. 120].

Вона устами своїх персонажів засуджує страхітливі методи впровадження християнства: “... Великий жаль, що стільки крові ллється за вашу віру... ”. Вона висловлює вже з відстані часу ті думки, які могли б виникати в людей тієї доби, коли з’являлися лише перші адепти християнства: “Усе, що нам лишилося від славних часів колишніх, все та віра спалить і попіл рознесе на штири вітри... Як далі піде так, ми хутко станем чужинцями у нашім ріднім краю..., бо ваша віра зруйнує працьовитість, а жебрацтво в честь уведе, хоч і не дасть загоди голодній черні, тільки роздратує”. Тих, хто вже охристився, римляни-язичники у Лесиній драмі засуджують: “Хто б подумав, що всі вони вступили в тую секту, в те мертводухе християнство... ” [468. IV. 134]. “Ваша церква не дбає про закон, про славу Риму, вона перейняла юдейський звичай, і віру, і закон” [468. IV. 189].

Водночас Лесю Українку, дослідницю волинської міфології, хвилювала доля давніх вірувань своїх Предків. Її знаменита поема “Лісова пісня” – це справжній гімн природі, де живуть сила силенна Богів та духів, відображає сучасні їй вірування волинян, які зберегли багато світоглядних особливостей віри предків [50]. Володимир Шаян писав: “Леся Українка часто думає про “релігію батьків своїх”. Під цим окресленням вона має на увазі дохристиянську релігію України. Зокрема, з рідною матір’ю ці згадки в листуванні досить часті. Мусили бути між ними численні розмови і глибоке спільне розуміння цієї теми. І також під кінець життя Леся обіцяла матері написати поему про Перуна. В одному з листів виправдується, що не могла її написати. Вона дозрівала в її душі” [521. 700–701]. В одному з віршів Леся пише:

Коли б кайданів брязкіт міг ударить

Перуном в тії заспані серця,

Спокійні чола соромом затьмарить,

І нагадать усім, що зброя жде борця!

Леся Українка залишила кілька фольклорно-етнографічних праць та записів, серед них цікавий матеріал містить стаття “Купайло на Волині”.

Вона вивчала давньоіндійську релігію та переклала кілька ведійських гімнів-славенів з Рігведи: “До ранньої Зорі”, “Гімни Агні”, “Гімн до Сонця”, “Гімн до найвищого Духа Праматма” та кілька “Погребових гімнів” [468. ІІ. 276–283].

Залишки слов’янського культу Сонцебога знаходимо і в повісті Михайла Коцюбинського “Тіні забутих Предків”, написаній на етнографічному матеріалі з життя гуцулів (1911 р.): “... з-за гори встає вже Бог-Сонце і вкладає свою голову в землю”; “А коли сонце заходить, ватаг виносить зі стаї трембіту і трубить побідно на всі пустинні гори, що день скінчився миром, що будз йому вдався, кулеша готова і струнки чекають на нове молоко... ” [226. ІІІ. 155].

Міф про сотворення землі Богом і Арідником, в цілому відомий з багатьох інших джерел, у повісті Коцюбинського зберігає цікаве уявлення: “Бог все знав на світі, лише нічого не вмів зробити, а Арідник мав силу до всього... ”[226. ІІІ. 157]. Тут маємо залишок язичницького дуалізму: дух – матерія, знання – сила”. Напрошується зіставлення із сутністю Богині Долі, яка,