Зламати ляльку Loly - Катерина Дако
- У вас тут вільно? Чи можна сісти?
Він бачив, як Лола здивовано піднімає погляд і потім завмирає, немов спіймана в капкан.
На її обличчі дуже швидко змінювалися емоції: впізнавання, радість від зустрічі, здивування, а потім розуміння. І ось тоді накрила байдужість. І якщо перші емоції йшли з того, попереднього життя, то байдужий спокій - явний наслідок всього, що сталося з ними.
- Вибачте, але ні, - тихо промовила дівчина, нахиляючись до своєї тарілки.
- Я просто хотів познайомитися з вами, - спробував таки залучити її до розмови. - Мене Гордій звуть. А вас?
Але Лола спочатку не реагувала. А потім раптом підвела погляд і напівствердно-напівзапитливо сказала:
- Лялька?
Ну навіщо вона так? Прям по живому...
- Можна я таки присяду?
Дівчина знову залишила питання поза увагою.
Він усе-таки сів навпроти. Поставив свою їжу.
Головне - не зневірятися.
– Ви тут давно? Дайте вгадаю? Судячи із засмаги - майже тиждень. А я тільки сьогодні приїхав. І одразу вас помітив. Вирішив ось познайомитись...
Гордій розумів, що несе відверту нісенітницю, але й мовчки їсти, сидячи один навпроти одного, теж було нестерпно.
Її подруга сьогодні обідати не прийшла. І реально це був його єдиний шанс поговорити з Лолою, спробувати...
– Як вам місцева кухня? Мені дуже подобається. Багато овочів, м'ясні страви теж різноманітні.
Лола продовжувала мовчати.
- А ось солодощі могли б бути кращими. Знаєте, у мене є одна знайома, вона у ресторані працює. Я думаю, вона змогла б зробити набагато краще.
Явний натяк на неї. Лола майже доїла. Зараз піде! Треба щось зробити. Щось радикальне.
- Я ось завтра екскурсію замовив. Сплав річкою на байдарках. Хочу вас запросити!
Нарешті Лола підняла на чоловіка стомлений погляд:
- Навіщо це все?
- Ну як навіщо? Хочу познайомитись ближче. Ви мені дуже сподобались. А раптом у нас щось вийде... Ви з якого міста?
- Припини, - Лола взяла телефон і хотіла підвестися з-за столу.
Гордій швидко перехопив її руку.
- Будь ласка, погоджуйтесь. Завтра о сьомій ранку. Дайте нам шанс.
І чоловік подивився їй у вічі, вклавши у погляд весь свій біль. І розгубленість, невпевненість. І надію на можливість викупити всю ту провину, що відчував перед дівчиною. І обіцянку зцілити цей біль. Один біль на двох...
І Лола не відвернулася. Просто мовчки дивилася в його сині очі, котрі колись так кохала. Досі кохала...
Йому було нестерпно боляче усвідомлювати, що в ці миті фактично вирішується його доля. Їхня доля. І з кожною миттю надія все більше згасала...
Лола підвелася. Гордій теж підвівся слідом. Вона вийшла з-за столу, він, як і раніше, не відпускав її руку.
І тут несподівано дівчина ледь помітно кивнула. Висмикнула руку і пішла на вихід із ресторану.
Гордій думав, що йому це здалося. Але ж ні? Чи не здалося? Вона справді кивнула, погоджуючись.
- Ти не пошкодуєш, люба, - сказав тихо, хоча дівчина була вже далеко і в будь-якому разі його не почула б. - Я обіцяю...
Did you like the chapter? An honest rating will help the author to write the book. It's anonymous.
