Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут
Я спокійно закінчую роботу, без єдиної задньої думки. Хоча трохи підстьобує, що Вадим не взяв мене із собою, але з іншого боку, це означає, що моя присутність там не потрібна. Нічого дивного.
Проходжу повз прохідну, де стоять колеги. Вони про щось перешіптуються, але краєм вуха вловлюю:
— Бачили, сьогодні Зимнєв Анічку нашу забрав.
— Ага, покатає її на автомобілі.
— Правильно, не все Соньці кататися! Вона вже ніс задирає, вітатися перестала!
— Так їй і треба, нехай знає, що Зимнєв не тільки з нею катається. А то пішла з бухгалтерії й така цяця стала, що прямо не підійди.
— Ой, нібито ти б не хотіла, щоб тебе Зимнєв додому підвозив.
— А я що? У мене чоловік є. Мені стрибати по членах не треба.
Вони починають сміятися, а я, закусивши губу, проходжу повз. На душі стає гидко.
Ну так. Будуть вони розповідати, що тільки через чоловіків не стрибають по інших мужиках. Просто не пропонує ніхто, ось і бісяться, старі стерви.
Смішки за спиною затихають. Я прямую до автомобіля Зимнєва. Двері відчиняє його водій.
— Куди їдемо? — запитує він.
Я мну край куртки. Додому вже дзвонила. Там усе добре. Навіть сказала, що сьогодні вдома ночувати не буду. Настя подулася, але заспокоїлася.
Вадим там з іншою, десь на зустрічі. Хоча завжди мене брав із собою. А тепер цю Анічку. Але тоді чому кликав до себе сьогодні? Наполегливо, двічі. Поки іншу катає кудись.
— Додому, — роблю вибір.
Вдома я збираю речі, сказавши водієві, що незабаром прийду. Беру трохи. На ніч, під пильним поглядом Насті. Перевіряю тата — з ним усе гаразд. І з новим почуттям виходжу з дому.
Сама не знаю, чому так. Я теж не всесильна людина, яка може всіх і вся врятувати. Моїй сестрі час жити своїм життям, мені своїм. Ось так потихеньку ампутуючи себе з тієї квартири — я роблю правильно. Тим паче вона цілий тиждень жила без нас із татом. А ось із Зимнєвим складніше. З ним не так просто розлучитися.
Я готую їжу перед його приходом. Уперше почуваюся господинею тут. Ні, я ще не забула, як це робиться, що найцікавіше. Думаю, це взагалі неможливо. Дістаю ще салати з холодильника. Накриваю на стіл і, поки курка запікається в духовці, чекаю Зимнєва.
Навіть одягаю свою найкращу білизну. Час цокає, а Вадима все немає.
Сама ж починаю шукати варіанти орендних квартир. Ампутація, так ампутація.
А якщо він не приїде? Угу, до себе додому.
У результаті накручую себе настільки, що уявляю Зимнєва десь там з Анічкою. Раптом вони вже в неї вдома або номер у готелі зняли. А може, з ним щось сталося?
Набираю його номер.
— Так, Сонь? — він майже відразу відповідає.
— А ти де?
— Можеш не чекати, лягай спати, — м’яко відповідає він.
На тлі чути дзвін келихів і розмови. А ось Вадим шморгає носом у слухавку.
— Все, давай, Соне. Спробую звільнитися скоріше, — говорить він хрипким голосом.
Я сумно дивлюся на курку. Ех, гаразд. Вона смачно пахне. Сама з’їм.
Вечеря минає на самоті. Я давлюся сльозами й куркою й уявляю, що ось зараз він як повернеться додому разом з Анічкою і влаштує собі трійничок.
Фу-фу, Соне, що за вульгарні думки. Не буде таке Зимнєв влаштовувати.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
