Син маминої подруги - Марісса Вольф
Любов
Дві години дня, а я ще не обідала. Щось саме сьогодні мені взагалі нічого робити не хочеться. Але вставати з ліжка все ж доведеться. Через півгодини прийде невгамовна Машка. Я сьогодні обіцяла їй на лижі відправитися. А обіцянки свої, на жаль, я завжди тримаю. Характер у мене такий.
Скинула ковдру, ще трохи полежала, потім спустила ноги з ліжка, ще трохи посиділа. Прикрила очі від яскравого сліпучого сонечка. Помилувалася на практично чисте блакитне небо. Потягнулася. Як же все-таки здорово бути тут і зараз. Добре не працювати. От не потрібно моїх хлопців напружувати, щоб щось звідкись і кудись переносити. Їм би теж відпочити непогано, а то зашугала я їх останнім часом по повній. Ну, нічого, відійдуть - будуть як огірочки. Чай, не дівчатка ж.
До речі, про чай. Може гаряченького випити? А чому б і ні. Закип'ятила чайник, залила пакетик і невідривно стежила за тим, як прозора вода поступово змінює колір.
«Ось з дитинства любила за цим спостерігати. Стільки років мені вже, а звичка залишилася,» - посміхнулася про себе.
Машка прибігла повністю одягнена, лаятися стала, що я ще не готова. Квапить, а сама захлинаючись про їх перепалки з Вікторією розповідає. Про кошенят цих та про потоп в номері.
- Маш, ну дитячий сад, чесне слово, - сказала я їй по-дорослому. - Робити вам реально нічого. Тітки дорослі, а відчуття, ніби ви з ясельної групи тільки випустилися. Зав'язуй. Не ганьби себе.
- Добре, - з сумом зітхнула Машка. - Я вже сама про це подумую. Тим більше, що вночі приїде Микола. Буде мені чим зайнятися, - смішно поворушив бровами.
- Ось, і добре, - повчально промовила я. - Почекай секундочку, я швидко в туалет сходжу і можемо висуватися.
- Ти ж була вже, - з подивом помітила Машка.
І, правда, як тільки вона прийшла, я звідти виходила.
Я тільки зітхнула і вирушила по своїм потребам насущним. Уже одягаючи куртку, Машка запитала:
- Люба, що ти мені хотіла там розповісти?
- Давай, Маш, коли повернемося. Це розмова не п'яти хвилин буде.
Машка кивнула, і ми вийшли з номера. Внизу до нас причепився Ромка. Ну, ось навіщо, питається? І так тужно, бачити його не хочеться. А він, як на зло, пристав, як банний лист. Хоча, чому - як? Швидше за все точно на зло. Ми з ним якось один одного не дуже вшановуємо. Гриземося більше ніж Машка з Вікою, тільки гидот не робимо. Хоча може це поки що?
- Рома, у нас сьогодні дівчача компанія, - різко відмовилася я від його пропозиції скласти нам компанію. - Іди вже з Богом.
- Ой, так може я до вас Віку зараз пришлю, - ну, прямо знущається, зараза. Добре, хоч Машка слів його не чула.
- Ти сестричці що перуку нову прикупив? Або настільки її ненавидиш, що не знаєш, як швидше від неї здихатися? - запитала із сумнівом.
- Гаразд, гаразд, зрозумів, - примирливо підняв руки. - Тоді сьогодні я дівчисько, - спер у бухгалтерки, що проходила повз нас, шарфик і пов'язав на голову.
- Ти - дурень, а не дівчисько, - зітхнувши, сказала я.
- Ром, у тебе що голова болить? - запитала Машка, коли наздогнала нас.
- Ні, це його психотерапевт порадив йому іноді випускати одну з його альтер-его на волю, - не втрималася я.
- Люб, ну не будь скромною, - відразу ж вставив п'ять копійок Роман. - Наш психотерапевт. Наш. Ти ж мені його радила. По дружбі. Пам'ятаєш? - посміхається у всі тридцять два. - Що забула? Пам'ять дівоча або пропила? - підморгнув мені гад.
І ось як такого терпіти? Зазвичай я стороннім не дозволяю зі мною так розмовляти. Вірніше, взагалі нікому не дозволяю. Хіба що братові старшому. І то іноді, у свята. Дуже рідкісні свята. Але з цим придурком взагалі не зрозумію, що на мене знаходить. Найголовніше - не дивитися в очиська його бездонні. А то затягує і мозок відбирає. Прямо дурепою стаю. Може і правда до психотерапевта пора? Або до психолога? Блін, хто ж їх розбере!
Накаталися ми відмінно. Повітря кристально чисте. Морозець пощипує обличчя, коли мчиш на швидкості вниз. Дух захоплює, аж кричати хочеться. Класно все, але пора вже і до вечері повертатися. Після нього у Ромки якась там презенташка з підняття командного духу співробітників запланована, а потім вже можна буде розслабитися.
- Ну, що, поперечний, пішли вже? - подколола я Романа, натякаючи на те, що новачки-сноубордисти по схилу поперек, а не вниз їдуть.
- Пішли, лінива, - не втримався від шпильки хлопець.
Так, лінива. Ну, і що, що лижники на підйомниках лижі не знімають? А навіщо нам напружуватися. Ну, подумаєш, палицею в когось випадково тицьнеш і лижею зачепиш. Так це ж не спеціально. Частіше за все.
В готелі розбіглися по номерам, щоб душ прийняти і переодягнутися. Стала роздягатися і зрозуміла, що десь рукавичку посіяла. Завтра треба буде Машку витягнути, щоб рукавички нові купити. Заодно і сувеніри купимо. Тільки під воду стала, як стукає хтось в двері. Машка, напевно. Гаразд, поки не намилилась, піду відкрию їй, хай почекає. Я швидко.
Рушником обмоталася і пішла відчиняти.
- Ну, ось чого тебе принесло? - привітала я того, хто з неприхованим нахабним виглядом розглядав моє мокре тіло в рушнику.
- Люба, любов моя, ти щось втратила? - облизнувшись, запитав Роман.
- Так, життя твоє спокійне, - з похмурим виглядом відповіла я.
Сподобалося, що я виклала декілька продовженнь зразу, одне за одним?
Зараз починається найцікавіше.
Хочете сьогодні ще?
