Син маминої подруги - Марісса Вольф
Марія
Увечері ми з Любою так і не обговорили її важливу тему, потрібно було терміново спускатися вниз. Сьогодні у нас, о, щастя (насправді - ні), була розвага для всіх без винятку присутніх співробітників фірми - нас буде звеселяти тамада. Навіщо нам тамада на відпочинку, не питайте, я не відповім. Але за культурну програму відповідали HR-и, тому я не здивована.
Нас розбили на команди по п'ятнадцять чоловік. Команди змагалися між собою в швидкості і ретельності виконання завдань. Моя команда програла, як сказала Вікторія, через мій «синдром відмінниці». Знала ж, сучка, що для мене на першому місці якість, а тільки на другому швидкість, але змусила мене відчути себе винуватою перед безліччю залежачих від мене в ту хвилину людей. А я ненавиджу почуття провини. З дитинства, ви знаєте. Пунктик у мене з цього приводу є.
Коли я була маленькою і бігала з Миколою і пацанами по дворах, мені завжди говорили: «Ти ж дівчинка, ти повинна виглядати добре і добре вчитися. Ми так для тебе стараємося, а ти ... (тут можна підставити будь-яке заняття, яким саме в той день я займалася) ». І ось я розривалася між бажанням робити те, що я хочу, і тим, що потрібно батькам. А, як відомо, бігати, падати, збивати коліна і при цьому виглядати дивовижно по-дівочому одночасно важко виходить. Тому, прийшовши ввечері додому, я мучилася від почуття провини, коли збивала набійки на туфлях або чіплялася сукнею за паркан сусіда, у якого ми крали яблука. Я завжди хотіла встигати все і скрізь і при цьому нічого не упустити. А так не виходило. І нехай вже зараз я розумію, що батьки абсолютно не хотіли мені зла, коли говорили такі слова дитині. Але минуле не відмотати назад і пам'ять не зітреш.
Тому зачепила мене Вікторія внутрішньо дуже сильно.
За це я підмішала їй в маску трохи чорнил каракатиці, люб'язно позичених у шеф-кухаря сусіднього ресторану. Після важкого вечора розважаловок тамади ми жіночою частиною (хоча вірніше було б сказати - частинкою) нашої айті фірми вирішили розслабитися в спа. Розслабилися. Все, крім Вікторії.
Довго ще ми згадували Тома і Джеррі після вибухів. У них там такі ж чорні обличчя були, як у нашої красуні-Барбі після розслаблюючої маски.
«Ранок починається з кави» - так зазвичай прийнято говорити. У мене ж ранок почався з солоної кави. Варто було мені тільки на секунду відвернутися, як раптом мій напій пречудовим чином виявився шалено пересоленим. Я пила, про себе ковтаючи сльози, але на обличчі моєму висіла маска байдужості. Маска висіла для ставшої вмить веселою Вікторії. Яким же було її здивування, коли я, відчувши на язиці цей «приємний» смак, не стала плюватися і обурюватися, а зробила вигляд, що нічого не сталося.
Практика у мене була велика - пити солоні напої не кривлячи душею. Виростеш в компанії хлопчаків, ще й не такому навчишся.
Вікторія спочатку не повірила мені. А потім, коли я пішла, кинулася пробувати мою каву на смак. Звідки я знаю? Підглядала за тим, що підглядала вона.
За це Вікторію біля входу в її номер зустріли п'ять чарівних кошенят. Сюрприз з натяком на минуле, ніби-то. На жаль, не всі вони були білими. Дуже складно знайти п'ятьох однакових сніжочків. Але спасибі Алексу і Ярі, господарям готелю, які люб'язно погодилися допомогти і на час позичили тварин у своїх знайомих.
До відома всіх любителів тварин: все кошенята після шоу повернулися їх законним власникам.
За це Вікторія влаштувала мені в номері потоп. Хоча для всіх це просто «випадково спрацювала протипожежна сигналізація».
Так ми з нею могли б сперечатися дуже довго. Єдине, що - я ніколи б не пішла на підлості. Пожартувати там, погратися, підначити один одного - це так, але я ніколи не змогла б зробити те, що реально зранить людину. У цьому вся я. На жаль.
Крім того, сьогодні вночі повинен був прилетіти Коля. Подальші капості не мали ніякого сенсу.
До біса Вікторію, я вже й забула, як офігенно пахне мій коханий.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
