Син маминої подруги - Марісса Вольф
Роман
В голові якась каша. Якого хріна я лежу на ліжку? Ми ж з Миколою, здається, пили в барі. Або не пили?
Бля, по ходу я допився вже. До ручки. А може я здох, і тепер моя душа вийшла з мого тлінного тіла і літає десь поруч?
Бля, точно допився. Пора до психолога. Або психотерапевта. Або до психіатра. А хер їх розбереш.
А чого ми, власне, пили-то? Ааа ... Цей сучий син домігся-таки того, про що мріяв кілька років.
І як у нього тільки виходить - з дупи світу в столицю переїхав і своїм став, мрію майже здійснив, дівчинку класну відхопив? Чому у мене все так херово?
Тут би час пустити скупу чоловічу сльозу, але я і без психолога знав чому. У мене не було такого стимулу як у нього. У мене була нормальна, навіть добре забезпечена, сім'я, шмотки всілякі, клуби та інше. Навіть за кар'єру майбутню переживати не доводилося.
Все це було рівно до того моменту, поки я не накосячив знатно. Напоїв в клубі дочку декана і переспав з нею там же. Вона по мені давно сохла, а я відразу після ночі любові її відшив, ось вона і настукала, сука. Тут мої родаки, які весь цей час на мої витівки очі закривали, одуматися вирішили і в гуртожиток мене зіпхнули. Та ще й фінансування перекрили. Довелося кодами заробляти. Благо, що ця можливість у мене була. Так програмування з мого улюбленого хобі перетворилося на джерело заробітку. А потім з Миколою фірму замутили. Я зі шкіри ліз, хотів батькам довести, що я чогось вартий, та й грошенят за хобі все одно не вистачало на те, до чого я звик. А вони ні в яку - дорослий вже, живи і сам себе забезпечуй. Ось і довелося. Хоча в разі чого знав, що в будь-який момент зможу до сім'ї звернутися. Як в той раз, коли Віка до дядька пішла, щоб фірму нашу врятувати.
А Миколі ніхто ніколи не допомагав. Він тільки на себе сподівався. І зубами рвав, де потрібно було. Так, по-інакшому в столиці і не можна, якщо хочеш не тільки вижити, але і жити нормально.
І ось цей сучонок завтра в Америку відлітає. Без мене, гад.
Так, а я от не пам'ятаю, чи сказав я йому, що він егоїст херовий, чи ні. Точно. Потрібно терміново піти і повідомити. І похер, якщо спить уже. Нехай встає, партнер улюблений. Йому на мене все одно, значить і мені на нього все одно.
І чому ж ноги мої так погано слухаються мене? Бля, а що ж в старості буде? Вони мене так само слухатися будуть?
Знову, може, сльозу пустити? Не, ні хрена. Душ холодний, а потім в гості піду.
Душ і правда трохи протверезив. Не так, щоб ноги як у коня швидкого відразу стали, але я вже рівно стояти можу. Іноді, звичайно, стіни трохи танцюють, але вже не хороводи.
Витиратися не став - так обсохну. Тапочки начепив і рушник, куди ж без нього. Без рушника не можна - у нього ж там дама. «Ех, Машка - Машка, і навіщо він тобі здався?» - гірко зітхнув.
Мені недалеко, хоча тут у нас все недалеко. Та й не вперше я вже тут, в такому ж стані тут теж не в перший раз. Голосно заіржав з каламбуру в моїй голові.
Так, регочучи, і в рушнику завалився до майбутніх молодят у номер. Чомусь навіть не зрозумів - це я двері зніс або вони відкриті була. Але за собою їх точно прикрив. Нехай потім не кажуть, що я невихований.
Повертаюсь і бачу картину - Любов книжку читає. Бля, я точно не здох? Ух, як подивилася, як відрізала. Може я не в той номер зайшов? Начебто в той.
- Ааа ... Люба, любов моя, - по-дурному заіржав, - ти тут якогось х .. яку хорошу людину чекаєш?
- Ну вже точно не тебе, - уїдливо промовила і відвернулася, закрилася довгими своїм волоссям. Типу їй на мене все одно.
І чого це мене раптом так зачепило, як вона до мене ставиться?
- Любочка, ти що ображаєшся на мене за щось? Якщо я тобі зробив щось, вибач дурня! - тут очі пожалісніше треба зробити.
Потроху підходжу до неї своєю місячною ходою (в іншу сторону тільки). Вона чомусь мовчки дивиться. Куди вона дивиться ??? На прес мій ??? Якого хера? Що зі мною не так? Начебто ж мився недавно. Подивився, не все гаразд ніби. Ой, а дихає чого так? Жарко їй?
Значить, треба негайно провітрити. І пофіг що зима зараз, а я мокрий в рушнику. Дівчині жарко, а я потерплю.
- Вікно закрий, - подала голос Люба.
- Люба, любов моя, тобі ж жарко, хіба ні. Треба провітрити, - знов по-дурному посміхаючись, все ж відкриваю вікно.
- Придурок ти, Рома, - тихо так сказала, але я розчув. А потім до вікна підійшла і зачинила.
Близько так до мене стоїть. Маленька така, до плеча мені дістає. А волосся це! Я згадав, як на кулак його минулого раза так по-свійськи намотував. Чорт, рушник походу не врятує.
Ех, була не була.
Підхопив Любу за сідниці і на стіл посадив. Вклинився їй між ніг. Але вона чомусь не рада. Ай, якого фіга? Чим це мені по голові прилетіло?
- Серйозно, це ти мене зараз шахами навернула? - я прямо не повірив своїм очам.
- Ну, так може порозумнішаєш. Думати почнеш, - каже, а сама сидить все також на столі.
- Я, знаєш, і так розумний. Ось зіграти можемо, відразу зрозумієш, - блін, дурень, що я морожу. Я ж в шахи від сили 3 рази грав, в глибокому дитинстві, коли правила вчив. Тільки правила і знаю.
- А чому б і ні? - каже ця фея і розставляє поруч на столі дошку з фігурками. - Давай на бажання.
- Ні, - не згоден я абсолютно. - Давай на роздягання зіграємо.
- Добре, - посміхається загадково. Я теж на стіл сів.
Першу партію я, на свій сором і не на диво, програв.
Довелося роздягнутися. Ну, як роздягтися - рушник зняти. Тепер ми на столі сидимо. Вона одягнена, я голий і шахи між нами.
- Дай мені другу спробу, Люба, любов моя, - прошу я фею. - Я так давно тебе роздягненою не бачив.
- І не побачиш, придурок, - вже не приховуючи усмішки, каже Люба, - я кандидат в майстри спорту.
І треба ж було в цей момент Машці з Миколою повернутися. А я тут тільки вигравати зібрався.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
