Син маминої подруги - Марісса Вольф

Марія

Вриваються в нашу кімнату і застигаю. Біля вікна Микола. Вигляд у нього трохи дивний. Погляд замислений і якийсь винуватий чи що. Знаю я цей погляд. Бачила в дитинстві, і не раз. Тоді, коли ляльці моєї волосся обрізав, а то воно, бачте, в машинці його застрягло. Саме ага, взяло таке і в колеса його трака потрапило. Лялька, мабуть, підлогу ним тоді підмітала. А що, любить же вона чистоту. А тут автомобіль приїхав. І головне - як не вчасно-то чистоту вирішила навести. Тоді Микола на мене точно так само дивився. Прям не знав, як зізнатися. Багато ще таких випадків було. Хлопчаки, вони, знаєте, такі вигадники. Кошеня мого якось на дерево закинув. І, правда, чого це одомашнений хижак пташок не ловить, а тільки облизується на них. А то, що цей хижак тільки ходити навчився і лазити по деревах зовсім не вміє, так це ж випадковість випадкова.

- Розповідай вже, душа моя, що накоїти встиг, - кажу, цілуючи цього красеня.

- Образишся, - не питає.

- Я можу. А воно тобі треба? - дивлюся в ці красиві очі, обрамлені густими віями.

- Чесно кажучи, Маш, треба. Дуже, - зітхнуло щастя моє. І розповів мені всю передісторію.

Я трохи помовчала, прокручуючи в голові тільки що отриману інформацію.

- Знаєш, Миколо, - зробила паузу, поки погляд його зелених очей пропалював наскрізь. - Їдь, звичайно. Я не ображуся.

- Ти серйозно? - вигнув одну брову.

- Ти думаєш, що я дура набита, якій тільки чоловік потрібен обов'язково на прив’язі?! У тебе є мрія, яка вже і не мрія давно, а мета. І ось ти наближаєшся до її виконання, а тут я така - ні, Миколо, ні фіга, нікуди ти не поїдеш. Або ти мене погано знаєш, або просто ціну собі набиваєш? Маю велику надію, що друге, - з гіркотою сказала я.

- Маш, я, звичайно, сподівався, що ти зрозумієш. Побурчиш, але зрозумієш. Але щоб так! А ти змінилася, виявляється.

- «Життя навчить краще за будь-який підручник».*

- Ого, а ось тут я тебе ще більше заповажав. Нічого собі музичні уподобання, Машка.

- Думав, я тільки Вівальді і Чайковського слухаю? - тут вже піднялася моя брова.

- Ну, раніше точно слухала. Ну, ще іноді попсу всяку підліткову, - посміхнувся Микола.

- Ага, були такі справи, - розсміялася я. - Їдь уже, кохання моя, за своєю мрією. Тільки про мене не забувай.

- Та вже, сонечко, тебе захочеш, не забудеш. Маш, мені ще треба Ромці повідомити. Думаю, я сьогодні пізно в номер повернуся. Буду споювати засранця. Вибачиш?

- Миколо, ти не переживай. Він в будь-якому випадку психане. Наскільки я встигла зрозуміти, він запальний дуже. Скажи, що це тільки технічні моменти, узгодження всякі, а на саме підписання договору ти його візьмеш, як партнера. А поки не хочеш відволікати його від важливих справ різними дрібницями. І F-Book з цього приводу вмовляй, щоб вони його на підписання запросили. Але сьогодні вночі, ти вже пробач, але ти повністю мій.

- По іншому і бути не може. У мене завтра виліт о дванадцятій. У нас буде багато часу. Пішли повечеряємо?

Коля почекав мене, поки я швидко переодяглася. Після цього ми неспішно спустилися. Про «спішно» не могло бути й мови - тут такі сходи, що тільки під ноги треба дивитися. А ліфтів, як на зло, немає. Дбають господарі про фізичну форму постояльців, мабуть, таким чином.

У вітальні було вже досить багато народу. Деякі тільки підтягувалися після катання, залишаючи свої борди і лижі в спеціально відведеному місці, інші вже встигли переодягнутися. Але всі без винятку були у гарному настрої. З усіх усюд лилися жарти і чувся гучних сміх.

Ми з Миколою попрямували до нашого столу, через непорозуміння, розташованому на іншому кінці кімнати. За столом уже сиділи Рома і Люба, які абсолютно не дивилися один на одного. Не вистачало ще Вікторії, HR-менеджера, і Світлани, головного бухгалтера. Жінки не змусили себе довго чекати, підійшовши відразу після нас. За столом відразу зав'язалася ненав'язлива розмова.

Світлана, жінка років сорока п'яти, виглядала витончено і свіжо, ніби щойно вийшла з салону краси. Її чорне волосся, які доходили до пояса, переливалися красивим здоровим блиском. Темно карі очі дивилися з гідністю. В її присутності ніколи не звучали сальні жарти або нецензурна лайка. І не тому, що вона була головним бухгалтером. Просто ця жінка знала собі ціну. І нікому не дозволяла вести себе поряд з нею неналежно.

Вікторія, навпаки, виглядала простоватенькою дівчиною, яка дорвалася до радощів індустрії краси. Підкачані губи і рясно нарощені вії були чи не єдиною її гідністю. Ну і ще й груди. Підозрюю, що її стирчища вперед четвірочка теж була заслугою якогось фахівця, а не матінки-природи. Але найбільш дратівливим чинником в цій дівчині, яка виглядала років на двадцять, було те, як вона дивилася на мого Миколу. Вона просто заглядала йому в рот, манірно прикриваючи очі, сміялася з кожної сказаної фрази і відкрито фліртувала з ним, ні крапельки не червоніючи.

Коли дівчина в черговий раз томно подивилася на хлопця, я ненав'язливо постукала своєю обручкою виделці, що лежала на столі. Микола і Роман не помітили цього жесту, але ось жінки, все до однієї - Світлана, Люба, Вікторія - негайно звернули увагу.

- Марія, Ви вже вирішили, коли у Вас з Миколою буде весілля? - повернулася до мене Світлана, так само недолюблююча Вікторію.

- Нехай це залишиться між нами, - втрутився в розмову Микола.

Я з вдячністю подивилася на нього.

- Так. Дуже хотілося б залишити щось особисто між нами. Але Ви, зрозуміло, дізнаєтеся від нас, коли буде потрібно, - я підтримала свого нареченого.

- Миколо, сподіваюся, Ви запросите мене, - солодкаво повернулася ця білява видра Вікторія до мого Миколая.

- Вікторія, - аж закашлялась Люба і відповіла в тон дівчині, - сподіваюся, ти знаєш, що таке слово «такт».

- Ну, навіщо Ви так, Любов? - в голосі Вікторії дзвеніли сльози. - Я ж не зі зла питала. Просто хотіла бути присутньою.