Дамір - Iрина Давидова

***

Руслана.

- Руслано, припини вдавати з себе скривджену дівчинку і повертайся додому! - сердито прогарчав Женя, свердлячи мене своїми сірими очима.

- Жень, будь ласка, я втомилася ... - зітхнула я, розуміючи, що знову назріває черговий скандал, та ще й де, на вулиці, недалеко від університету.

- Ось і пішли додому!

- Та як ти не розумієш? Я від тебе втомилася! Ти ж мені всі нерви вимотав своїми дурними ревнощами! - не витримала я і закричала від відчаю й постійних звинувачень.

- А якого хріна ти прийшла в університет у платті? Ще й посміхалася своїм друзям!

- Тобі не здається, що я теж жива людина і маю право, спілкуватися з ким захочу?

- Спілкуватися для чого? Щоб потім піти перепихнутися з ким-небудь із них?

Після цих слів, мені здалося, що я отримала ляпаса. І боляче було від того, що словесний ляпас прилетів від найдорожчої мені людини, від найближчого й найріднішого. Так, він не раз звинувачував мене в зраді, після чого ми обов'язково сварилися, але щоб ось так, прямо сказав, що я з кимось сплю - це вперше. Слова дуже боляче розсікли душу, і закусивши губу, я підняла наповнені сльозами очі на хлопця, досі не вірячи в почуте. Він завжди знав, що був першим і єдиним у мене чоловіком, а тепер ось так просто звинуватив мене.

- Ти справді вважаєш, що якщо я одягла сукню, то значить, у мене є інший?

- Жінка повинна вбиратися для свого чоловіка вдома, а в люди виходити скромно одягненою.

- Я, по-твоєму, одягнена зухвало? - уточнила я, розглядаючи свою сукню до колін, і злегка поношену куртку-плащівку, накинуту зверху.

- Сукня має бути до підлоги, щоб не було видно твоїх ніг, - сердито виплюнув він, а я боковим зором помітила, як на узбіччі зупинилася машина, але виходити з неї ніхто не поспішав.

- І ще ти вважаєш, що я з кимось сплю?

- Ну, принаймні є припущення. Тебе Пашка до будинку підвозив, і говорив, як ти до нього чіплялася в машині.

- Що? - ошелешено вигукнула я, сподіваючись, що мені почулося і це моя дурна уява зіграла жарт, але на жаль, Женя дійсно це сказав.

- Що, хочеш сказати, що не лізла йому в штани?

У мене всередині все похололо від болю і стислося в тугий вузол. Чому люди такі гнилі і готові очорнити інших, щоб потішити своє самолюбство? За що? Перед очима попливло від задушливих сліз, мені здається, я навіть прикусила губу до крові, а руки міцно стиснули комір куртки, намагаючись надати тілу хоч трохи тепла. Так боляче було чути ці слова від людини, яка п'ять років ділила зі мною не просто квартиру, а й своє ліжко, своє життя. Яка стала для мене найближчою і найріднішою. А раніше ж він інакше до мене ставився, що ж змінилося? Чому він перестав мені довіряти?

- Жень ...

- Ти банальна повія, яка пригрілася під моїм крилом, і думала, що зможеш обманювати мене все життя. І я ж ідіот, прощав тебе, думав, змінишся, а ти навіть і не думаєш про наші відносини.

Кожне його слово било по мені, по моїм відчуттям, ніби молотом, і здавалося, що не може бути вже гірше сказаних слів, але Женя знаходив їх, звинувачуючи мене в усьому, в чому міг, і навіть в тому, що я чула вперше.

- Скільки разів мені мати говорила, що така провінціалка, як ти, тільки і мріє відхопити ласий шматочок, а потім зникнути. Тільки, дорога моя, не встигла ти, не окільцювала мене, вчасно я маму послухав.

По моїх щоках вже струмком котилися сльози, я здригалася з кожним подихом і схлипувала так, що навіть оберталися нечасті перехожі, бажаючи подивитися на цей концерт. Мені було так боляче усвідомлювати, що я помилилася в Женці, і боляче чути, ким він мене вважав весь цей час.

Ноги практично не тримали і мені страшно хотілося присісти, тільки ось всі лавки від нічного дощу були мокрими, а тому доводилося шукати в собі сили стояти. Стояти для того, щоб сказати слова, які я думала, ніколи не будуть сказані, слова, які відріжуть мене від минулого. Слова, але не спогади.

- Це кінець. Нас більше нема. Пробач, - прошепотіла я, і сяк-так розвернувшись, хотіла зробити крок, щоб піти від минулого, але була різко перехоплена міцною чоловічою рукою.

У цю ж мить, я знову побачила зле обличчя Жені, а через секунду щоку обпік сильний удар долоні, і я, втративши рівновагу, почала падати, коліном боляче вдаряючись об асфальт.

Боковим зором я побачила, як із раніше припаркованої машини, несподівано вискочив невисокий чоловік спортивної статури, і кинувши на мене погляд, одразу ж схопив хлопця за куртку.

- Дол*ойоб, на*рін, ти що твориш? - закричав він, і правою рукою врізав Жені по обличчю кілька разів, і відкинувши від себе, зразу ж підбіг до мене. - Руслано, ти як?

- Нормально, - важко дихаючи і все ще захлинаючись сльозами, відповіла я і відчула, як сильні руки підняли мене з землі.

Відкривши задні двері автомобіля, чоловік допоміг мені сісти на сидіння, залишивши мої ноги на вулиці. Вираз обличчя був схвильованим, немов йому було не байдуже до мене, а довгі, але ніжні пальці обережно обмацували щоку на наявність пошкоджень.