Зламати ляльку Loly - Катерина Дако

Люди – як ляльки.
Цікаві, поки що нові.
Олена Поліна

- Уявляєш, до нас учора САМ заходив!

- САМ? Це ще навіщо? Невже вирішив у громадському харчуванні, як усі нормальні люди, харчуватися?

- Та ні, з перевіркою. Тепер у нас все перевіряють і на свій лад переробляють.

Вони сиділи з подругою Інкою на дивані і пили чай із гарних чашок у формі бочонок. На одній були намальовані баклажани, на другій – моркви. Чашки сто років тому привезла троюрідна сестра з Німеччини. Але вони досі були найулюбленішими.

- Ну і що ВІН? Як тобі? - Запитала Інка, відкушуючи цукерку "Червоний мак". - Чи такий суворий, як кажуть?

- Так, суворий. Але й гарний дуже... - замріяно відповіла Лола. - І молодий ще зовсім, напевно злегка за тридцять!

Інка посміхнулася:

- Так кажеш, ніби закохалася з першого погляду.

- А може й закохалася, - відповіла Лола задерикувато. - Все одно це кохання нерозділене. І ні до чого не приведе.

- От і я кажу: ні до чого доброго це кохання не приведе, - сказала чомусь похмура подруга.

А як у воду дивилася...

Та й починалося так добре, ніби в казці. Гарно так!

Він вона...

Чому ж таке дійшло? І всього через пару місяців, збираючи себе по частинах, Лола часто згадувала ту розмову. Чому вона тоді не послухала подруги?