Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут

Точніше, почала б із того, що облизала його вказівний палець, попередньо залізши до нього на коліна. Хотілося, щоб він стиснув мене у своїх обіймах, поцілував своїми жорсткими губами, провів рукою по грудях, звільняючи їх з полону ліфчика.

Автомобіль реве, а я мало не вголос стогну від того, що в мене вже внизу живота потоп. І було б на кого. Зимнєв навіть не дивиться в мій бік, крім того, що принеси-подай-запиши-розкажи.

Так, час себе спускати з небес на землю.

— Що буде на зустрічі? — переборюю я свою сором’язливість.

— Потрібно буде запропонувати клієнту кілька проєктів. Це я беру на себе, — чоловік показує на величезну теку, що лежить між нами.

Я так завзято думала про щось своє, що й не помітила її.

— Твоє завдання я пояснив, — каже він, затримуючи на мені погляд, який ковзає від моїх очей до губ. 

Я нервово щулюся від того, як він дивиться на мене. Оцінює, чи що?

Усе нижче дивляться його очі, навіть на мої коліна, які я відразу відводжу вправо. Чоловік гмикає, але не вимовляє ні слова.

І тут я починаю розуміти. Ми їдемо на зустріч із клієнтами. Я гарячково знаходжу люстерко в сумці. Оглядаю себе — очі горять, на губах майже стерлася помада.

Начебто машина їде рівно — зможу підрівняти макіяж.

Дістаю із сумки спочатку туш. Підфарбовую вії на одному оці. Машина різко повертає. Я ледве встигаю сховати пензлик. Ми знову їдемо прямо. Підфарбовую вії на іншому оці цього разу без інцидентів.

А що? Зимнєв ще не бачив моєї майстерності в метро. Щоправда, там я встигаю нафарбуватися до того, як туди зайдуть люди.

Я дістаю помаду.

— Це необов’язково, — чую хрипкий голос Зимнєва, коли підношу до губ тюбик.

Запитально дивлюся на нього, і в цю мить автомобіль різко заносить. Водій сильно матюкається, а бос, згрупувавшись, смикає мене на себе.

Автомобіль повертається навколо своєї осі за якихось дві секунди. Нас притискає до дверцят із боку Зимнєва, а в мене перед очима промайнуло все життя.

Я заплющую очі. Він притискає мене до себе, утримуючи однією рукою за груди, а іншою за талію. Перша моя думка — чи не сильно він вдарився. Він же взяв на себе все. Навіть мою вагу.

Відчуваю, що дихає. Питання — чи не зламала я йому нічого.

Розплющую очі. Стискаю в руках половину помади. Сумка десь у ногах. Важко дихаю. Чоловіче тіло піді мною теж. У поперек щось впирається. Гадаю, що це телефон Зимнєва. Ми живі, це найголовніше. Решта не має значення.

— Наступного разу пристібаємося, — видає Зимнєв, а його підборіддя опускається на мою маківку.

Він важко дихає, опалюючи подихом.

— З вами все добре? — шепочу я, м’якнучи в його руках.

— Так, — відповідає він. — Ви мені тільки трохи ногу віддавили. Самі як?

— Начебто нормально, — відповідаю, несила сісти нормально.

Подобається, як він тримає мене.

— Вадиме Сергійовичу, з вами все добре? — запитує водій. — Зараз я вийду, подивлюся, хто там нас так заніс.

Я взагалі не розумію, яким дивом він мене схопив.

— Софіє, можете повернутися на місце, — каже Зимнєв, прибираючи руку з моїх грудей.