Зламати ляльку Loly - Катерина Дако

У районі обіду Гордій зателефонував до Лолі.

- Ти о котрій закінчуєш? Хочу забрати тебе з роботи.

- Гордій, я сьогодні не зможу. Мені треба у справах.

– Чудово, заберу з роботи та відвезу у справах, – не здавався чоловік.

Лола мовчала. Так, їй було не дуже зручно добиратися до лікарні, в яку вона потрапила тієї ночі. Але вона хотіла поговорити саме з лікарем, який тоді її оперував, а потім виходив. Але, з іншого боку, мало куди вона їде. Вийде за квартал, пройде пішки.

- Добре, - нарешті здалася. - Я о четвертій сьогодні відпросилася.

- До зустрічі, - попрощався чоловік і натиснув на відбій.

У призначений час Лола сіла до салону позашляховика, припаркованого біля ресторану.

Гордій нахилився, щоб поцілувати, але дівчина знову трохи відсторонилася і відвернулася. Тому поцілунок знову вийшов якийсь змащений.

Лола назвала адресу у сусідньому кварталі, яку вона подивилася заздалегідь в інтернеті. Гордій здивовано підняв брови, наче знав, куди вона їде. Ні, не може бути...

- На тебе почекати? - запитав чоловік. - Ти довго? Можу потім додому відвезти.

- Ні, дякую, я сама доберуся, - відповіла Лола і вийшла біля будинку, адресу якого назвала. Але Гордій не поспішав їхати. Навпаки, сидів і спостерігав за нею.

Ну і нехай спостерігає – вирішила дівчина і рушила далі вулицею, а потім і взагалі повернула за ріг.

Вона зовсім забула про Гордія, бо всі думки зайняв майбутній візит. Що скаже лікар? Чому два місяці немає місячних? Чи може це ускладнення після викидня? А раптом вона зовсім не зможе...

Ні, про це думати не можна було. Такого не може з нею статися... 

Але, вийшовши за півгодини з клініки, Лола зрозуміла, що те, що трапилося в березні - ніщо, порівняно з новиною, яку вона дізналася зараз...

Вона навіть змогла, не проронивши ні сльозинки, попрощатися з лікарем. Змогла знайти вихід, ідучи коридорами немов у тумані. Наче стіни лікарні підтримували її.

Але, тільки-но ступивши за двері на поріг, Лола втратила орієнтацію в часі та в просторі. Їй стало байдуже, хто вона і де зараз знаходиться.

Її психіка просто не могла впоратися з тим болем, що пульсував в голові та пострілами віддавався у серце. Так, мабуть, і кінчається життя. Тому що саме зараз вмирало те, що було Лолою. Ні, не фізично. Вона продовжувала дихати і моргати. Але всередині весь її вміст тремтів в передсмертних конвульсіях.

Дівчина постояла на ганку, не розуміючи, що робити далі. А потім просто стала осідати на бетонну поверхню ґанку.

Крізь каламутну жижу в голові раптом спало на думку: "чому немає сліз?" Але щоки залишалися сухими. І холодними. Дуже холодними. Так само, як і пальці. Та й усе тіло ніби задубіло. Власне, як і її душа.

Лола не знала, скільки просиділа так, дивлячись в одну точку і не помічаючи нічого навколо. Може хвилину, а може сторіччя. Вона завмерла, заморозилася, чи заснула летаргічним сном. Тільки тепер це вже була не вона. Тому що вона померла там, у кабінеті лікаря.

З кожним сказаним словом ніби хтось висмоктував її життя. По краплі, по мілілітру. Але зараз більше нічого не лишилося. Ні життя, ні сліз, та й самої Лоли.

І вона навіть не відчула, що в якийсь момент сильні чоловічі руки дбайливо підхопили її, донесли до машини і посадили в салон. Їй було байдуже. Не може бути того, чого немає. А її – більше не було.