Наложниця Темного Лорда - Анні Флейм
Притиснувши долоні до палаючих щік, я намагаюся втамувати дихання. Сівши на чомусь м'якому — це щось виявляється вузьким, але доволі зручним ліжком — я швидко оглядаю кімнату. Наскільки дозволяє побачити напівтемрява — окрім мене, в ній нікого нема. Спроба заспокоїтися виявляється марною — розпалене тіло не хоче забувати відчуття близькості Лара. Солодка мука стає нестерпною, і я знову лягаю на ліжко та прикриваю очі.
Не маючи сил на спротив дивному хворобливому бажанню, закушую губу і починаю обережно погладжувати груди. Дві тверді горошинки вже відчутні під щільною, але доволі м'якою тканиною сукні, тому я зосереджуюся на них, згадуючи дотики коханого. Водночас з цим міцно стискаю стегна та легенько поводжу ними вгору та вниз, напружуючи та розслабляючи сідниці. Серце калатається вже мало не в горлі, і мені відчайдушно хочеться, щоб це нарешті скінчилося. Щоб солодко-болісна хвиля нарешті прокотилася моїм тілом, згасила палке бажання та повернула мені контроль над собою. І за мить до того, як це нарешті стається, я чую глибокий грудний сміх. Він долинає з дальнього кута кімнати, і я злякано завмираю від несподіванки. Та вже наступної миті з тихим стогоном крізь зуби вигинаюсь у попереку, відчуваючи неочікувано гостру насолоду.
Я знесилено опускаюсь на ліжко, побоюючись піднімати повіки. Так минає кілька нескінченно довгих хвилин, після чого я не витримую та здаюся першою. Повільно відкривши очі, бачу сріблясто-сіру стелю та трохи темнішу стіну — чи то розписану, чи то затягнуту тканиною з тонким рослинним візерунком. Кліпнувши кілька разів, я повільно повертаю голову. В дальньому куту нікого немає. В кімнаті взагалі нікого немає, окрім мене.
Здалося? Чи Темний Лорд вміє ставати невидимим? Від цієї думки мені стає моторошно. Як і від розуміння того, що він напевно має наді мною повну владу. Аби відволіктися від тривожних думок, я сідаю на ліжку та розглядаю розташовані в кімнаті меблі. Їх небагато. Біля протилежної стіни я бачу величезне ростове дзеркало та заставлений якимись склянками столик поряд з ним. Трохи далі видніється щось, схоже на шафу, але без дверцят. В ній розвішані відрізи полотна — тонкого, напівпрозорого та різнокольорового, через що вміст шафи нагадує веселку.
На тому й все.
Кімната прямокутна й невеличка, з дверима в довших стінах: одні — поруч із ліжком, інші — біля столика. Що ті, що інші — чорні зі потемнілими сріблястими ручками. Ліворуч від мене видніється вікно, напівсховане за цупкими сріблястими фіранками. Протилежний кінець кімнати праворуч виглядає дивно порожнім. Ніби там мали бути якісь меблі, але їх прибрали.
Остаточно заспокоївшись, я ковзаю поглядом між дверима біля столика та вікном ліворуч. Обираю вікно. Можливо, краєвид підкаже мені, де я опинилася. Підвівшись на ослаблі ноги — мої черевики кудись подівались, тому одразу відчуваю холод кам'яної підлоги — я повільно підходжу до вікна, розсуваю фіранки в різні боки…
Моєму погляду відкривається безмежна пустеля. Ні кущика, ні деревця до самого горизонту, де сіра земля зустрічається з таким само сірим небом. Спиною проноситься холодок розуміння мого складного становища, але я все ще намагаюся зберегти в собі надію на порятунок. Притискаюсь лобом до скляної шибки, аби побачити, що знаходиться внизу. Темно-сіра кам'яна стіна високої будівлі уходить далеко вниз, а ще я бачу край муру, зведеного з такого ж за кольором каменю. Людей на стіні не видно.
Судомно видихнувши, я закриваю очі. Якщо мене дійсно забрав до себе Темний Лорд, то легенди про нього — правда. Може й не всі, але краєвид за вікном підказує мені, що зараз я знаходжуся в його замку серед Попелистих Земель — мертвої сірої пустелі, де блукають лише покірні йому ожилі мерці та тіні замордованих чаклуном людей. І хто знає, що ховається в самому замку, бо за легендами в ньому пастки на кожному кроці.
Кам'яна підлога все сильніше холодить мені ноги, і я мерзлякувато запинаю на грудях плащ. Тонка шовковиста тканина не дарує тепла, але створює оманливе відчуття захищеності від майбутньої зустрічі з чаклуном. Чудовиськом, що взяло мене в наложниці. Ох, Пресвітла, краще б я все-таки вийшла заміж.
Тихий шурхіт змушує мене обернутися назад. Світло, що просочується крізь вікно, переконує мене в тому, що кімната порожня. Але якимось чуттям я розумію, що в ній щось не так. Свинцеві тіні вже потроху збираються в дальніх від вікна кутах кімнати, і я з острахом розумію, що вони… Рухаються.
Шкіру продирає морозом, я притискаюся спиною до холодної стіни поруч з вікном. Тіні тим часом потихеньку розповзаються вверх і в різні боки. Ніби жадібні руки тягнуться по стінах, наближаються до мене, щоби…
Про це я не хочу думати.
Треба тікати. Вікно — не варіант, занадто високо. Хіба що просто стрибнути та й припинити цей кошмар. Мій погляд падає на двері поруч із дзеркалом. Якщо діяти швидко, я встигну їх відчинити та вибігти.
Різко вдихнувши, я кидаюся до дверей, смикаю за ручку. Не піддається. Штовхаю — може, відкривається в інший бік — теж марно. Поквапом розглядаю ручку, намагаюся прокрутити в один бік, в інший… Двері не відчиняються!
Від страху та відчаю мої ноги мало не підкошуються, коли я відстрибую назад, до вікна. Відчуття небезпеки зав'язує мої нутрощі у тугий вузол. Але разом із цим виникає внутрішня рішучість.
Якщо ці тіні керовані Темним Лордом — я йому так просто не дамся.
На відміну від дверей, вікно відчиняється напрочуд легко. Холодний вітер б'є мені в обличчя, коли я саджусь на підвіконня та боязко дивлюся вниз. Первісна думка — нашвидкуруч зробити з плаща мотузку — виявляється безглуздою. Мені не вистачило би й десятка таких плащів, щоб дістатися землі.
Боязко озирнувшись назад і побачивши, що тіні вже майже дісталися найближчих до мене кутів кімнати, я перекидаю ноги через підвіконня…
І чую, як клацають двері за моєю спиною.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно