Наложниця Темного Лорда - Анні Флейм

Два дні пролетіли занадто швидко. Метушня, що супроводжувала приготування до раптового весілля, виглядала настільки неприродно радісною, наскільки глибокий сум я бачила в очах батька. Я була його улюбленицею, і мені залишалося тільки здогадуватися, яким чином мій так званий наречений примудрився вмовити його на шлюб. Мабуть, дійсно вплинула багаторічна дружба.

Найгіршим же було навіть не моє постійне відчуття безпорадності та відчаю, а те, що протягом цих двох днів мене ні на хвилину не залишали саму. Схоже, батьки цілком уявляли мій стан і всіляко намагалися убезпечити себе і мене від відчайдушних вчинків.

І коли день весілля настав, я майже змирилася з цим. Вдягнена в довгу — до самої підлоги — весільну сукню кольору першого снігу, я обережно спускаюся сходами. Ноги тремтять, мало не підкошуються, в грудях болісно порожньо — навіть відчаю вже нема. А сльози вже й поготів всі виплакала. Тому ззовні я виглядала бездоганно — це було помітно за посмішкою матері, що чекала на мене біля нижньої сходинки, тримаючи в руках білий довгий плащ з каптуром. 

Шовковиста тканина огортає мої плечі. Каптур дарує мені оманливе відчуття захищеності від поглядів оточуючих — доки наречений не зніме його для поцілунку.

— Яка ж ти в нас гарна, — задоволено бурмоче матінка. — От бачиш, нічого страшного…

Болісна грудка застрягає в горлі, заважає мені відповісти, що найстрашніше для мене ще попереду. Тому я мовчки киваю — каптур вторить цьому руху тихим шовковистим шелестом — та прямую до дверей. Біля них на мене очікує батько — він мовчки спостерігав за всім. Так само не сказавши ні слова, він бере мою руку, штовхає стулку та виводить мене на вулицю.

Завдяки каптуру яскраве сонячне світло не сліпить мене. І я бачу, що на просторому подвір'ї перед нашим будинком зібралося чимало людей. Всі вони дивляться на мене. Я відчуваю їхні погляди, і від цього йде мороз по шкірі. За натовпом, що розділився надвоє, аби дати нам дорогу до жерця Пресвітлої, я бачу свого нареченого. 

Батько рішуче веде мене до нього, я ледве встигаю за його широкими кроками. І не можу відвести очей від того, кого з самого дитинства вважала мало не рідним дядьком. Повністю сивий, але все ще кремезної статури, він виглядає спокійним, навіть розслабленим, а у погляді світлих очей помітно щось… Схоже на співчуття. Схоже, він прекрасно розуміє, наскільки добровільно я зголосилася на одруження.

І тим виразніша різниця між ним та парубком, що стоїть поруч. Його сином. Білявий хлопець дивиться на мене так, ніби наречений — не його батько, а він сам. Я відчуваю, як спалахують щоки від цього відверто зацікавленого погляду. Дяка плащу, він нічого не бачить, окрім шматка білої тканини до самої землі, але… Якби погляд міг роздягати, то я напевно вже була б оголеною. 

На щастя, коли батько підводить мене до вівтаря, хлопець відходить на кілька кроків. Увага решти оточуючих приковується до жерця Пресвітлої, що якраз проходить крізь ворота.

Чинно та неквапливо високий худорлявий чоловік у сріблясто-білому вбранні підходить до вівтаря та обводить присутніх поглядом яскраво-блакитних очей.

— Милістю Пресвітлої, — урочисто оголошує він, — ми зібралися сьогодні для того, щоб засвідчити…

Болісна пульсація у скронях змушує мене на мить прикрити очі. Після промови настане час шлюбних обітниць — остання можливість відмовитися. Ще більша ганьба, ніж звання старої діви, та й привід для пліток на кілька тижнів. Але якщо молодик так дивиться на мене прилюдно, то що буде, коли ми раптом залишимося наодинці?..

Від цієї думки мені знову стає млосно. У вухах голосно пульсує кров, заглушаючи інші звуки, а коли я відкриваю очі — сонячний день раптом тьмяніє. Жрець продовжує щось натхненно говорити, але виглядає це доволі дивно. Він чомусь нагадує порцелянову ляльку, яку в дитинстві мені подарував батько. В спині у неї був малесенький ключик, пара обертів якого змушувала іграшку сіпатися та скреготливо наспівувати простеньку мелодію. Неймовірно гарна, коли нерухома, вона лякала мене до нестями під час свого співу.

Я відчуваю, як батько наостанок сильніше стискає мою руку і передає її нареченому. Долоня мого майбутнього чоловіка — несподівано холодна, наче в мерця. 

Скосивши очі, я бачу руку, затягнуту у вишукану пальчатку з чорної шкіри. Довгі тонкі пальці сплетені з моїми у міцній хватці. Мене охоплює болісне заціпеніння, коли я розумію — на місці нареченого перед жерцем стоїть інший чоловік. Повернути голову не вдається, тому я можу лише здогадуватися, що коїться за моєю спиною. Чому всі мовчать?

— …згодна ти стати… наложницею Темного Лорда… — натужно звертається до мене лялька-жрець, ніби кожне слово він вимовляє через силу. Або навпаки — з останніх сил намагається їх не казати, —  і виконувати всі… побажання свого… господаря?

Незрозумілість, жахливість цього питання позбавляє мене дихання. Я намагаюся ковтнути повітря, аби відмовитись, чи хоча б трошки повернути владу над тілом та заперечливо похитати головою, але…

— Вона згодна, — відповідає замість мене незнайомець. Його холодний зневажливий тон викликає відчуття, ніби я дивлюсь у глибокий колодязь та от-от упаду вниз. — Вона дала клятву, і без мого дозволу не зможе забрати слова назад.

Яку ще клятву?

Не вірячи власним вухам, я дивлюсь на жерця Пресвітлої. Той вже не нагадую порцелянову ляльку — блакитні очі палають чистою ненавистю, а срібло на білому вбранні начебто навіть починає сяяти посеред потьмянілого та потемнілого дня.

— Схаменись, — цідить жрець. — Відпусти дівчину.

— Навіщо? — до зневаги у голосі додається ще й глузливість. — Що ти мені зробиш, святоша? — лунає глибокий грудний сміх, від якого йде мороз по шкірі. Мені нарешті вдається трохи ковтнути повітря, та легше не стає — і я вже майже не відчуваю руку, що потрапила до крижаного полону сильних пальців незнайомця. — Що ти взагалі здатен мені зробити? Служки пресвітлої хвойди проклинали мене стільки разів, що я вже втомився рахувати. Тож завершуй свій обряд, мені цікаво на це подивитись.