Наложниця Темного Лорда - Анні Флейм
Мало не задрімавши під час купання, я неохоче покидаю обійми теплої води. Загорнувшись в рушник, більше схожий за розміром на ковдру, босоніж йду до шафи з розвішаними в ній смугами тканини. Хто б сумнівався, що пристойнішого одягу там так і не з'явилося. Єдиний новий предмет — це вже знайома шкіряна стрічка з металевими ланцюжками та кульками. Тихо зітхнувши, я починаю перебирати тканину у пошуках якщо не найширших відрізів, то хоча б найщільніших.
Монотонне перебирання яскравих клаптів допомагає впорядкувати думки. Якщо брати на віру слова Айни — у Темного Лорда доля не медова. Але мене не полишає відчуття, що про частину подій вона цілком могла не розповісти, а те, що розповіла — прикрасити, аж надто пристрасною подекуди здавалася її розповідь. І надто таким собі мучеником в ній виглядає Темний Лорд. Цікаво, що їх пов'язує, окрім боротьби з демонами? Або пов'язувало в минулому?.. Не може так себе вести душа замку, якщо колись не була живою людиною.
На цьому мені доводиться осадити себе, а то так вже й недалеко до думки, що я час від часу розмовляю із самою Пресвітлою. Хоча… Та ні, маячня якась.
У сірому денному світлі не надто добре видно тканину, що сховалася в глибині шафи. Але навпомацки я знаходчу щось приємно щільне. Витягнувши цю пару смуг, я бачу, що вони червоні — гарного темного кольору старого вина. Що ж, мабуть це краще з того, що можна знайти.
Мало не вперше після зустрічі з Лордом, я постаю перед дзеркалом. Виявляється, синці в мене не тільки на внутрішньому боці стегон, але й на ключицях та шиї. Щоправда — всі вже майже зовсім непомітні, ніби з моменту їхньої появи пройшло не менше тижня чи навіть двох. Невже так діє той напій, що мені дала Айна?
Під ці думки я накидую на плечі відрізи тканини, закріплюю поясом, розправляю. Чи то мені здається, чи то ці смуги ширші за попередні, тому що груди та живіт закріти повністю, а стегна лише ледве виглядають по боках. Щоправда, цупкіша та щільніша тканина і до оголеної шкіри не така приємна, але… До цього можна звикнути.
Пошаривши поглядом, я знаходжу на столику поряд із дзеркалом дерев'яний гребінець, розплетаю косу та розчісую вологе волосся. Матінка завжди мене за це сварила — казала, що після цього вони гірше ростуть. Ще один її забобон. Скільки так робила — нічого не було. Дійсно ставало гірше лише тоді, коли не розчісувала вчасно, бо що волосся в мене, що характер — наче й м'яке, але з норовом.
Привівши себе до ладу, я нарешті наближаюся до виходу з кімнати і з полегшенням виявляю, що двері не замкнені. Тепер треба прослизнути до бібліотеки, знайти потрібні книжки та принести їх до себе і при цьому не потрапити на очі Темному Лорду. Навіть зараз, коли моє вбрання трохи пристойніше, я все одно остерігаюсь неминучої наступної зустрічі. Просто не хочу з ним бачитись, бо здогадуюсь, до чого це може призвести.
В коридорі тихо й безлюдно. В бібліотеці — теж. Простору кімнату без вікон заливає м'яке світло сфер на ніжках-підсвічниках. Я підходжу до них та обережно рухаю долонею спочатку перед одним, а потім — перед другим, аби зробити трохи яскравіше. Вдається, причому — навіть з першого разу.
Отже, тепер найцікавіше — пошуки. От тільки з чого почати — з літописів чи з легенд? Мабуть, логічніше пошукати якісь історичні книжки — офіційний опис подій минулого. Авторами якого напевно є жерці…
Підійшовши до першого ж стелажа я розумію, що пошук буде непростим. Книжки розташовані у повному безладі. Принаймні, таке в мене складається враження, коли кілька послідовно взятих фоліантів виявилися присвяченими зовсім різним темам — від ковальскої справи до ботанічних довідників та історії відкриття далеких західних земель. До того ж, на корінцях та палітурках майже немає написів, тому про зміст кожної книжки можна дізнатися тільки після її відкриття. Це явно не те, до чого я звикла. Мій невеличкий читацький досвід обмежувався тонкими книжками з яскраво розмальованими обкладинками та захопливими історіями всередині. Хоч батько і брав їх зовсім не з перших рук, але навіть в пошарпаному стані оформлення тих книг одразу розповідало про зміст. А тут…
За дверими лунають чиїсь кроки. Піддаючись несвідомому пориву, я навшпиньки перебігаю кімнату — до стелажів із розважальною літературою. Вони стоять щільніше, не тільки вздовж стін, а й впоперек, формуючи затишний куточок та надаючи можливість сховатися від того, хто зараз прямує до бібліотеки.
Забившись до цієї схованки я розумію, наскільки все це марно. Мало того, що простір за стелажами все одно проглядається, якщо уважно дивитися в їхній бік, так ще й вхід-вихід тут лише один. І якщо Темний Лорд вирішить затиснути мене десь тут, то книжки доведеться довго збирати…
Я змушую себе про це не думати, замість цього — розправляю тканину на грудях та нижче пояса, бо смуги трохи змістилися під час бігу.
Тихе клацання дверей змушує мене здригнутися та присісти, аби сховатись у найтемнішому куточку. За книжками мені не видно обличчя, але чоловічий тулуб в чорній сорочці не залишає сумнівів в тому, що це явно не Айна вирішила скласти мені компанію. Темний Лорд неспішно крокує повз стелаж, за яким я причаїлася — на щастя, не до моєї схованки, а у протилежний бік. Він зупиняється там, де я щойно проглядала книги у пошуках чогось історичного. Повільно повертає голову, ніби ковзає поглядом вздовж полиці, але нічого не бере. Проходить вздовж стелажа до протилежної від мене стіни, ховається з поля зору за ним.
Затамувавши дихання, я чекаю, коли він нарешті знайде, що там йому потрібно, та й піде до себе. Не хочеться думати про те, що він може влаштуватися для читання і тут — у своєму кріслі-троні. Тому що тоді доведеться або чекати, коли він нарешті піде, або викривати себе з непередбачуваними наслідками.
Тим часом Темний Лорд знову видніється серед стелажів — робить кілька кроків, зупиняється, простягає руку — і до його долоні стрибає якась невелика, але товстенька книжка. Сама.