На коні й під конем - Анатолій Андрійович Дімаров

Над полем враз запала тиша, бо наш взвод останнім скінчив стрілянину, і тоді з неба долинув могутній стриманий гул. Щось жорстоке й холодне вчувалося в ньому, якась тупа впевнена сила, і ми розгублено дивилися на величезну армаду літаків і запитували самих себе, де ж наші славнозвісні винищувачі.

Командири нам пояснили, що винищувачі зустрінуть ворожі літаки подалі, в тилу, що вони навмисне пропускають їх углиб, аби потім не випустити жодного.

Вдруге ми зіткнулися з ворожими літаками в Могилеві–Подільському, за кілометр од переправи через Дністер. Щойно пролунало: «Воздух!» — як прямо над головами із жахним, душу вимотуючим ревом та свистом пронеслися літаки, і вся наша колона, затиснута вузенькою вуличкою з високими кам'яними парканами, сипонула в кювет.

Наш помкомвзводу стрибонув до того кювету перший, а на нього — весь взвод. Ми падали один на одного, поціляючи прикладами, черевиками, колінами й ліктями, а довкола вже ходором ходила земля. І хоч бомби падали аж біля мосту, нам здавалося, що вони вибухають поруч, що літаки ціляться тільки у нас.

Так ми й не дійшли до переправи через річку, хоч командири і запевняли, що цього разу нас обов'язково кинуть у бій. Натомість нас розвернули й повели назад. Йшли аж до вечора, а потім знову копали траншеї і заздрили іншим взводам, у яких були низькорослі командири, бо наш лейтенант, мов навмисне, був на всю роту найвищим і траншею нам доводилося копати найглибшу.

Всі ми дуже схудли і ще більше втомилися. Втома накопичувалася в наших тілах з дня у день, з ночі в ніч, короткочасні зупинки на відпочинок не могли її розрядити, а нетривкий сон — поновити наші сили. Ми були отруєні втомою, вона розписувала схудлі обличчя в землисті кольори, проступала чорними плямами попід очима, робила наші рухи непевними й млявими, а самих нас — тупими й байдужими.

Єдиною мрією було виспатись. Упасти на землю і спати…

Дрімота не полишала нас ні на хвилину. Перемішана з пилом, важко пливла над колоною, налипала на повіки, і, обважнілі, вони починали злипатися. І тоді, на ходу, ми поринали у сон. Ноги наші ступали, руки розмахували, а голови спали.

Декотрі умудрялися спати отак, на ходу, кілометр чи й два. Попадалися лише тоді, коли дорога завертала набік. Вони ж ішли по прямій, вивалювалися з колони і падали в кювет. Очманілі, видиралися на дорогу, до них роз'юшеними півнями підскакували командири, а ми реготали, мов з примусу.

Ще важче було копати окопи. Скільки ми їх за собою полишили за ті п'ятнадцять діб! Вгризалися в тверду неподатливу землю короткими шанцевими лопатками, а над нами гусла ніч, а з темряви виринала то постать помкомвзводу, то лейтенанта, то самого комроти і лунала одна й та ж пересторога:

— Не спати… Не спати…

Бо нам хотілося спати. Боже, як нам хотілося спати! Чим глибшими ставали окопи, тим дужче нам хотілося спати. Наче заривалися не в землю, а в сон, і він змикався довкола тісними стінами, сипався з шурхотом під ноги, тягнув непоборно на дно. І ось уже то один, то другий окоп завмирав, аж поки над ним з'являлася чорна тінь командира:

— Боєць Кононенко!.. Кому сказано: не спати?!

І звідти, з окопу, судорожними кидками починали вилітати чорні ошмаття дрімоти.

Напівсонний, я прикопав якось гвинтівку. Поклав поруч і потім, задурманений, присипав її землею.

Був переполох на всю роту. Докотилося аж до комбата, мені вже починав світити трибунал, та командир роти помітив приклад, що витикався із бруствера. Мене примусили почистити гвинтівку до останнього гвинтика («Хай вилиже її язиком!» — наказав комбат), помкомвзводу ж сказав, що я тільки кров'ю можу змити тяжку цю провину. І поки всі спали, я мордувався над рушницею та кляв свою долю.

Неприємна пригода ота й спричинилася, мабуть, до того, що наш лейтенант при першій же нагоді поспішив мене спекатися: виділив зв'язковим до командира роти. Адже про таку розкіш, як польовий телефон, ми на той час і уяви не мали.

* * *

Наша рота зайняла оборону на лівому березі Дністра, у невеликому селі Садківці. Село і справді тонуло в садах. Фруктові дерева збігали аж до річки, до звивистої лінії траншей, викопаних іншою частиною. По той бік круто здіймався правий берег, він тонув у густому лісі, і як ми не вдивлялися — не могли помітити жодного німця. Ворог чи то ще не підійшов, чи то так хитро замаскувався, що берег був абсолютно безлюдний.

Ми відсипалися.

Спали просто на траві, підмостивши плащ–намети під голови. Спали так міцно, що аби й справді підійшли німці та зуміли переправитись через річку, то могли б побрати нас голими руками. Але й німці, мабуть, одсипалися, бо на тому березі не було помітно жодного руху. Подвір'я монастиря було єдиною відкритою площиною, яка проглядалася з нашого боку, і ми, троє зв'язкових, ходили щоденно на спостережний пункт — пильнувати німців. То був неглибокий окопчик, виритий на белебні, протягом дня ми стриміли в ньому ідеальними мішенями, але фашисти чомусь не перестріляли нас, їх, мабуть, влаштовував отакий спостережний пункт. Тим більше, що в нас не було навіть бінокля (командир роти свій боявся нам довірити), тож доводилося покладатися лише на власний зір.

Щоразу, повертаючись із спостережного пункту, ми підходили до командира роти, карбуючи крок, хвацько козиряли й голосно, аж на тому боці ріки було, мабуть, чутно, доповідали, що ворога не виявлено. Капітан слухав уважно і строго, потім командував: «Вільно!» — і ми розслаблялися з почуттям чесно виконаного обов'язку. Тепер можна притулити до вишні гвинтівку, напитися холодної колодязної води, остудити в затінку насмажене тіло. Війна починала здаватися нам звичайними маневрами, де «червоні» воювали із «синіми» й «червоні» обов'язково перемагали (інакше вони не були б і «червоними»), де «убиті» й «поранені» відходили спокійнісінько набік і з нетерпінням чекали на кухню. Поки живі довоюють, «мертві» вже й вершечки позлизують і лежать в холодочку, блаженно дрімаючи.

Так ми гралися у війну майже тиждень, а потім штаб полку наказав послати на той берег розвідку, і командир роти виділив десять бійців на чолі з сержантом. Розвідників переправляли удосвіта, і я вперше подумав, що всі оці хлопці можуть не повернутися назад. Командир роти, звісившись з берега, щось тихо казав сержантові — давав, мабуть, останні напучування, — я ж дивився на скулені постаті, що тулилися