Будинок з привидами - Володимир Павлович Бєляєв

— Ти револьвер почистив? — підлещуючись до мене, спитав Маремуха.

— Почистив.

— Вже стріляв?

— Ні ще.

— Давай постріляємо?

— Постріляємо.

— А коли прийти?

— Коли? — я задумався. А що коли постріляти зараз. — Слухай, — твердо сказав я Маремусі, — давай зараз спробуємо.

— Де ж ти будеш пробувати?

— В сад підемо, — відповів я і, скочивши на піч, узяв «зауер».

— В сад? Та ти що?! Почують, — сказав Маремуха.

— І нічого не почують. Там дерева, темно, нікого нема. Там хоч бомби рви — сюди нічого не чути: будинок заслоняє звуки. А курсанти всі тепер вечеряють, — відповів я і з револьвером у руках лунко сплигнув на підлогу.

— Ні-і-і, Василю. Я не хочу в сад. Підемо краще завтра до Райських воріт. Там скелі і людей немає.

— Але й тут нікого нема. Ти дивак! — відповів я і кинув на підлогу промаслений папір, в якому був загорнений «зауер».

Петько дивився на револьвер, як на живу гадюку, — було зовсім не схоже, що лише кілька днів тому цей «зауер» належав йому.

— Ну, я ж тебе прошу! Ходім до Райських воріт. Я своїх патронів принесу. Ну, ходімо, Василечку!

— Тихо, ти! — цикнув я на Петька. — Нікуди ми завтра не підемо, а будемо стріляти сьогодні. І якщо ти зараз не підеш зі мною в сад, я ніколи з тобою розмовляти не буду. Зрозумів? Я всім хлопцям розкажу, який ти боягуз. Зрозумів? І всім дівчатам також. Ну, пішли. Нічого пхикати!

Засунувши револьвер за пазуху, я рушив до дверей і з тріском відкинув защіпку. Петько мовчки пішов за мною.

Коли ми з Петьком пробиралися через темний сад, я вже пошкодував, що затіяв це. Вночі в саду все було незнайоме. Кущики барбарису здавалися величезними деревами, шовковиця, груші, яблуні зливалися в одну темну стіну. Десь далеко-далеко позаду нас, у будинку радпартшколи, глухо стукнули двері, і знову стало тихо. В кам'яній огорожі, вздовж якої ми йшли, сюрчали цвіркуни. Інколи вони завмирали, неначе прислухаючись до шарудіння наших кроків, але потім знову продовжували своє цвірчання.

Крізь листя дерев було видно чисте, все в блискітливих зірках небо, перетяте надвоє білим від зірок Чумацьким Шляхом.

Ми йшли не по стежці, а навпростець. В ноги жалила кропива, хрускотів хмиз і пересохлий бур'ян. Попереду не було видно жодного вогника. Там, за садом, кінчалося місто. Петько, мовчки і не відстаючи від мене й на крок, дріботів ззаду.

— Давай ліворуч, — наказав я Маремусі і, схопивши його за руку, повернув набік. Мені хотілося зайти якомога далі, на самий кінець саду, до яру. Прямо перед нами виросла оточена кущами бузку гірка.

— Це сарай? — шепнув Петько.

— Гірка, смішний! — заспокоїв я його й зупинився.

— Тут будеш стріляти?

— Ні, я просто заряджу, — відповів я Петькові. І, вийнявши з кишені скісну обойму з патронами, вштовхнув її в рукоятку револьвера і відтяг затвор. Клацнувши, затвор повернувся назад, — все було в порядку. Патрон лежав тепер у стволі.

— Ходімо, — запропонував я Петькові.

— Василю, коли стрілятимеш, скажи мені раніше. Я вуха затулю! — заблагав Петько.

Я нічого не відповів і подумав тільки: «Атож, чекай! Так я тобі й скажу, коли буду стріляти. Який інтерес? Пальну зразу — і тоді сядеш з переляку».

Я вже легенько торкав пальцем спускову гашетку, але стріляти тут ще було небезпечно: могли почути. Я пробирався крізь мокрі від роси кущі, їх віти боляче шмагали Маремуху, який ішов позаду мене.

Та ось рідше пішли дерева, і, осяяна ясним світлом зірок, забовваніла вдалині за низькими кущами стара монастирська огорожа.

Зробивши ще зо три кроки, я зупинився. «Далі йти не варт, — подумав я, — і в огорожу стріляти теж небезпечно. Куля ще дасть рикошет і відскочить назад».

Перед нами чорніло високе криве дерево. Одна його товста гілляка, як здоровенна лапа, тяглася до огорожі.

Далеко біля річки закричав пугач. І раптом я підстрибнув на місці і, тонким зривистим голосом закричавши «Стій!», випалив прямо в стовбур цього чорного кривого дерева. Червоний клубок вогню вихопився із револьвера.

І не встигла ще покотитися по темному, глухому саду, по сусідніх ярах луна, як під огорожею почувся шум і хтось дуже виразно крикнув:

— Прендзе!

І слідом за цим вигуком «Скоріше!» один по одному два важкі гулкі постріли гримнули там, у кущах. Я бачив вогники порохових спалахів, чув, як тонко, неначе оси, задзижчали десь у мене над головою кулі.

— Тікай! — крикнув Маремуха і, ламаючи кущі, помчав назад.

— До огорожі! — шепнув я йому на ходу, і ми зразу взяли круто назад. Там, за горіховою алеєю, виднілася та сама кам'яна огорожа, що оточувала сад з трьох боків.

Я підбіг до неї, підстрибнув і обома руками схопився за похилу верхівку. З гуркотом полетіло вниз, у густу кропиву, каміння, зашарудів дрібний щебінь.

Уже перевалюючись грудьми через огорожу і закидаючи вгору ноги, я почув, як дряпався, вилазячи на огорожу, Маремуха.

Ми сплигнули вниз майже одночасно. Курний путівець до Приворіття проходив під огорожею. Як приємно було бігти по цьому рівному путівцю після засипаного колючками саду! Ноги грузли в м'якій, ще теплій пилюзі.

Зупинилися ми вже нагорі, біля білого будинку радпартшколи. В цьому лівому крилі корпусу, що виходив на путівець, було темно. Тільки в найвищому вікні третього поверху тьмяно горіло світло.

— Хто це був? — задихаючися від швидкого бігу, спитав Маремуха.

— А я знаю?!

— Кому ж ти кричав «стій»?

— Бандитам! — відповів я твердо.

Ніяким бандитам я, звичайно, не кричав. Просто мені було страшно так собі знічев'я спустити курок. Щоб заглушити страх, я й крикнув самому собі: «Стій».

Але хто ж був там? Хто кричав «прендзе»? Хто стріляв у нас?

Тільки тепер, на курному путівці, за кілька кроків од воріт радпартшколи, де було стільки озброєних людей, мені раптом зробилося дуже страшно. І я навіть пошкодував, що ми переїхали сюди, на околицю міста, з нашого тихого Заріччя, де ніколи зі мною нічого подібного не траплялося.

— Петько, навіщо тобі додому йти? — сказав я Маремусі спокійно. — Ходім краще до мене, переночуєш на печі. А завтра рано ми в сад заліземо, я тобі аґрусу дам.

— Ні, дякую! — рішуче відмовився Маремуха. — Я тобі казав, що у вас тут нечисто. Хай сатана у вас ночує, а я не буду. До побачення! — І зразу ж побіг униз по Житомирській на Заріччя, і його біла сорочка швидко зникла в пітьмі.

Вранці, тільки почало світати, коли ще батько й тітка міцно спали в сусідніх кімнатах, я встав і пішов у сад. Роса блищала