Будинок з привидами - Володимир Павлович Бєляєв
Я зупинився біля тину і, постоявши так хвилин зо дві, гукнув:
— Галю!
Десь нагорі, біля фортеці, зарипіли колоса підводи. В Галиній хаті було тихо.
— Галю-ю-ю! — склавши човником долоні, трохи голосніше крикнув я.
В сінях дзвякнули клямка, і на порозі хати з'явився Галин батько — лисий Кушнір.
Мені зразу захотілося сховатися під тином. Та було вже пізно: Кушнір спускався по двору до мене.
Підійшовши до хвіртки, він сперся на дерев'яну перекладку, витяг з рота прокурену люльку й тихо спитав:
— Чого кричиш?
— Та мені Галя потрібна.
— Галя? — здивувався Кушнір. — Дивись ти! Кавалер! Погані, брат, діла. Галі немає!
— А до ж вона?
— Де?.. — Кушнір помовчав, затягся, випустив носом два струмки диму і потім, вибиваючи об тин люльку, спокійно сказав: — А по воду пішла. На той бік. От коли ти справжній кавалер і не ледащо, біжи назустріч. Допоможеш їй воду нести…
Не озираючись на старого, я зразу ж перейшов по каменях через швидку й мілку річку, яка зразу ж за Галиною хатою завертала і потім пінячись мчала в чорний тунель під фортечним мостом, щоб вирватися на другому боці білим, киплячим водоспадом.
Перейшовши через річку, я підбіг до сходів. Сходи вели по скелях до мосту.
Нарешті я зійшов на вулицю, що спускалася з міста на фортечний міст. Галі нагорі не було. Я віддихався, перейшов через вимощену круглим каменем вулицю і подивився вниз. Звідси я побачив другу частину міста — Карвасари, білий пінистий водоспад, перекинуту через нього рядом з високим фортечним мостом дерев'яну кладку, широкий спокійний розлив ріки за водоспадом, скелясті, зарослі жовтою медункою і глодом береги Смотричу. Вниз до водоспаду вели пощерблені сходи без поручнів. Галі на сходах не було. Мабуть, вона ще порається біля колодязя. А колодязь звідси хіба побачиш, — він з другого боку водоспаду, і його затуляє дерев'яна церква з цвинтарем, засадженим високими тополями.
«Що ж робити? Чекати Галю тут чи збігти вниз?.. Ет, краще збігти, хай знав, який я добрий! Підсоблю їй нести відра від самого колодязя».
І я побіг униз, до річки. Я так розігнався, що було важко спинитися. З розгону я злетів на дерев'яну кладку, що звисла над водоспадом, і мене зразу обдало холодною водяною курявою. Білі бризки підлітали вгору, до самих дощок. Вода шуміла й гуркотіла внизу, я бачив її крізь щілини в кладці, і цей гуркіт водоспаду зливався з гуркотом вгорі: там по дерев'яному настилу фортечного мосту швидко їхала підвода. Я вже майже пробіг через усю кладку, як раптом крізь шум води і гуркіт воза я почув своє ім'я.
— Василю! Василю-у-у! — долинуло здалека.
Я задер голову і подивився на міст. Але біля поручнів нікого не було. З мосту мені в око впала порошинка, і око засльозилося. Я став терти око кулаком, і тут знову долинуло:
— Василю! Васю… Сюди!
Я озирнувся.
Збоку, над самою скелею, сиділа Галя і з нею ще хтось, але хто саме — я спочатку не розібрав.
— Іди сюди! — крикнула Галя і поманила мене рукою.
«Хто ж це, цікаво, з нею сидить?» — думав я, пробираючися поміж кущами до Галі. Фу ти, що таке! Я мало був не наткнувся на відра з водою, які Галя залишила тут під кущами.
Дорогу мені перегороджувала брила граніту. Я поліз на неї, чіпляючися за пучки трави, і, видершись нагору, зупинився.
Поруч Галі сидів Котька Григоренко. Погано в мене стало на серці цієї хвилини. Адже вони ще можуть подумати, що я навмисно прийшов підглядати за ними. Втекти хіба?
— Спускайся, Василю, ну, швиденько! — зажадала Галя, і мені хоч-не-хоч довелося сплигнути з брили і наблизитися до моріжка, на якому вони сиділи.
Не дивлячись на Котьку, я простяг руку Галі.
— Де ж ти пропав? Я вже думала… Сідай! — сказала Галя.
Я посопуючи сів на м'яку траву.
— А ми ж позавчора переїхали звідси! — І я кивнув головою в бік Заріччя.
— Куди переїхали? — поцікавилася Галя.
Довелось розповісти Галі про наш переїзд у радпартшколу.
— Там сад який! Величезний! Я до тебе по черешні тепер приходитиму! — сказала Галя.
— Приходь, — відповів я невпевнено.
— А я несла воду, несла і заморилася. Бачу — назустріч Котька. От ми й вирішили посидіти. А ти куди йшов?
— Та мені треба туди… — збрехав я, киваючи в бік дерев'яної церкви. — На Підзамче! До хлопця одного.
— До хлопця? — протягла Галя. — А хіба… — І вона зіпнулась…
«Нічого, нічого, правильно! Хай думає, що я йшов до хлопця».
Котька в цей час устав, потягся, поправив свою білу батистову косоворотку, обсмикнув кавказький поясок з важкими срібними язичками і підняв з землі камінь.
Широко розставивши ноги, він замахнувся, і круглий камінь, вирвавшися з його руки, упав далеко-далеко посеред загати.
— Здорово! — сказала Галя, і це слово її неначе обпекло мене.
А Котька схопив ще один камінь і важно сказав Галі:
— Ну, це ще не здорово. Ось дивіться, куди закину!
Він розмахнувся, але камінь вирвався у нього з руки і впав зовсім близько від нас, під скелю.
«Ага, ага, так тобі й треба! — мало не закричав я. — Не задавайся даремно!»
Галя засміялась, і Котька, бажаючи виправдатися, пояснив:
— Ну, це випадково. Сухожилля зірвав! — Він навіть зморщився, неначе від болю, і сказав: — Ви залишаєтеся, Галю, чи підете?
На мене Котька не дивився.
Галя встала, поправила плаття. Втрьох ми перелізли через кам'яну брилу, Галя нахилилася до відер.
— Давайте я допоможу вам! — сказав Котька, відсторонюючи Галю і хапаючи обидва відра.
— Ну ні, навіщо? Я сама!
Але Котька вже потяг відра до сходів.
— А тобі обов'язково треба на Підзамче, Василю? — спитала мене Галя. — Як того хлопця звати?
— Якого хлопця?
— Ну, того… до якого ти йдеш?
— Того?.. Тиктор! — випалив я навмання.
— Тиктор? — Але ж Тиктор не на Підзамчому живе. Він біля вокзалу живе.
— Звичайно, але зараз він у знайомих на Підзамчому,
