Будинок з привидами - Володимир Павлович Бєляєв

Десь у коридорі корпусу задзеленчав дзвоник.

— Пішли, товариші, вечеряти! — гукнув Полевой і, спритно підібравши одяг, який лежав біля ненька, вийшов з воріт.

— Захопіть м'яч, товаришу Марущак! — розпорядився Бойко і, підійшовши до воротаря Картамишева, запропонував: — Давай, Володю, сходимо на річку до вечері, викупаємося.

Картамишев згодився, і обидва вони, натягаючи на ходу сині гімнастерки, рушили до воріт.

Я наздогнав їх і вискочив на вулицю перший.

— Здоров, Петрусю! — радо сказав я Маремусі, міцно потискаючи його пухку руку. — Ну, бачив, як я мало не забив гол? Здорово, правда ж?

— Ти ж партачив теж здорово. Ту «свічку» як промазав, — відповів мені дуже холодно Маремуха.

— А ти б не промазав? — сказав я, але Петько, ніби не дочувши мого запитання, спитав:

— Звідки ти їх уже всіх знаєш?

— Ну, не всіх, а так половину знаю, — вчора вони тут грали в городки, от я й дізнався, як кого звати. Ходім до мене в гості! — запропонував я.

— Як? Туди? — недовірливо покосився очима Маремуха в бік нашого флігеля. — А мені хіба туди можна?

— Коли зі мною йдеш, — значить можна! — важно сказав я, і ми рушили до воріт.

Петькові Маремусі все сподобалось у мене в кухні: і моя постіль на печі, і розкладений у духовці інструмент, і вікно, що виходило в двір. Поки Петько все розглядав, торкаючи коротенькими і пухкими, як у дівчинки, пальцями, я сидів на табуретці й виймав шпилькою скалку.

Біля мене на краю плити кліпаючи горів каганець.

Витягши, нарешті, шпилькою скалку, я стукнув п'ятою по підлозі, розколупана ранка ледь-ледь защеміла. Я сполоснув під умивальником руки і став думати, чим би почастувати Петька. І раптом згадавши про свою зустріч з Григоренком у саду, сказав Петькові:

— А ти знаєш, Петре, що Котька сюди заходить?

— Куди? В радпартшколу?

— Ото ж то й воно, що сюди!

І я розповів Маремусі про зустріч з Котькою.

— А ти б йому взяв і всипав! — сміливо сказав Маремуха.

— Легко тобі сказати — всипав. Я б і всипав, але бач, яка річ: його ж Корибко в сад пускає.

— А хіба Корибко тут працює?

— Атож! У цьому ж і фокус. Я спочатку цього не знав і, коли застукав Котьку в саду, теж здивувався: чого він так задається, неначе в себе дома? А потім, учора ввечері, дивлюсь — вони вдвох через двір ідуть. У Корибка ножиці здоровенні і відро з вапном. Питаю одного курсанта, що цей старий тут робить, а курсант мені каже: «Садівником працює».

— Он воно що! — протяг Маремуха. — Ясна річ. Раз Котька квартирант Корибка, значить він вільно буде ходити сюди. Цей старий чорт пускатиме його, і коли яблука поспіють.

— Факт! — підтвердив я.

— Ну, тепер Котька у вас всі гнізда поруйнує. Ти знаєш, яка в нього колекція яєць? — сказав Петько. — Навіть у міському музеї такої немає. Адже він давно збирає яйця. Такий здоровий, а все ще по деревах лазить. Ага, Васько! — спохватився Маремуха. — У мене ж для тебе записка.

— Від кого?

— Ану, вгадай!

— Ану, скажи!

— Ні, ти вгадай!

Петько вийняв з кишені блакитний конвертик і сховав його за спину.

— Ну, дай сюди! — закричав я.

— Я дам, тільки ти забожися, що зробиш одну штуку.

— Яку?

— Якщо тебе спитають, коли ти одержав цей лист, скажи, що вранці.

— Але ж зараз вечір!

— Ну, я знаю. А ти скажи, що я тобі заніс його вранці. Добре?

— Від кого лист?

— Поклянися, тоді скажу!

— Ну, я сам тоді візьму. Віддай листа. — І я, зробивши крок до Петька, схопив його за руку.

— Я не дам, Васько. Ось правду кажу — не дам. Порву, а не дам. Ой, не крути руки!

Вирвати лист було важко. Я пустив Петька й сказав:

— Ну добре. Я клянусь.

— Що клянусь? Ти хитрий. Скажи все, як належить.

— Я клянусь, якщо мене спитають, коли я одержав лист, скажу, що вранці.

— Ну, тоді візьми! — І Петько простяг мені пом'ятий конверт. Я швидко розірвав його і став читати лист.

«Васю!

Якщо в тебе є час, приходь сьогодні ввечері до мене, і ми підемо разом в ілюзіон.

Галя».

Я мало не кинувся на Петька з кулаками.

— Чого ж ти мені не віддав листа вранці?

— Я не міг, я зранку поїхав з батьком на город.

— А коли Галя тобі віддала лист?

— Сьогодні вранці. На базар ішла по молоко і віддала. А що там написано? — І Петько спробував зазирнути в лист.

— Стривай, — відсторонив я Петька. — А ти не міг забігти до мене, коли на город їхав?

— Ну звичайно, не міг. Я віз возик: залишив би на вулиці, і його могли б украсти.

— Ну добре, — сказав я. — Тоді я скажу Галі, коли ти передав мені лист.

— Ой не треба, Васько! Вона буде думати, що я брехун…

— Чому?

— Та я зараз ішов по бульвару до тебе сюди. А вона на гойдалці гойдається. До мене підбігла, питає: «Ти передав записку?» Я кажу: «Передав». А записка в мене в кишені. Вона питає: «Коли передав?» — «Ще вранці», — кажу.

— Навіщо ж ти набрехав?

— Ну й набрехав… Що зробиш? — Петько жалісно зашморгав носом. — Вона вранці мене просила, щоб я обов'язково тобі передав записку. Я побожився, що передам. А потім забув. Мені було соромно признатися, що я такий розтелепа.

Петько відчув, що забрехався зовсім. Він озирнувся і потім розгублено сказав:

— Про город я тобі вигадав навмисне… Я просто забув.

Як мені Петько нашкодив! Якби він тільки знав! Тепер мені все було зрозуміло. Галя з гордості перед Котькою не спитала мене, чи одержав я записку. Видно, вона дуже чекала мене сьогодні ввечері. А я, дурень, видумав отого Тиктора і такий був холодний з Галею!

— А Галя з ким була на бульварі? — намагаючись приховати своє хвилювання, спитав я.

— З ким? Ясно з ким: з Котькою! — відповів Маремуха, не догадуючись, як обпекли мене його слова. — З Котькою! — весело повторив Петько. — Так, так! Він її на гойдалці гойдає. Галя кричить, боїться, а він її як розгойдає — аж до самої верхівки дерева!

Я уявив собі, як Котька Григоренко гойдає Галю на скрипучій залізній гойдалці, як рипіли при цьому два високі ясені, як розвівалося за вітром Галине блакитне плаття, і мені зразу стало дуже досадно.

По